34 Колишня дружина

Гліб залишається абсолютно спокійний. Ні здивування, ні гніву — лише короткий погляд на блондинку, потім на мене. Ага. Зараз буде шоу, знайоме мені вже як мінімум двічі. Нове представлення дружини і ще одна шокована «колишня пасія». Він ніби спеціально живиться від цього — підгодовує своє его чужими реакціями. Може, саме для цього і одружився? Щоб насолоджуватись тим, як падають щелепи його колишніх?

Та цього разу на мене накочує зовсім інше хвилювання. Не як із молоденькою Аліною, з якою я вже заспокоїлася після розмов із Борисом. Ця жінка — інша. Від неї віє холодною впевненістю, кришталево чистою певністю у своїй перевазі. Вона не фантазує — вона знає, що може. І це різко, боляче зачіпає.

— Їжачку, звісно, це не «стоматолог», — нарешті каже Гліб, накриваючи мою долоню своєю. Я витримую цей жест, але не витримую його погляду. Дивлюся на наші руки, ніби це якось захищає. — Познайомся, це Людмила. Моя колишня дружина.

— Дружина? — тепло приливає до щік, але це не сором. Це раптове сильне хвилювання, як удар током.

— Гліб! — Людмила впирає руки в боки так, ніби зараз збирається перевіряти звітність підлеглого. — Ти сказав, що не можеш сьогодні зустрітися! Бо у тебе важлива зустріч!

— Саме так, — спокійно відповідає він. — Ми були в лікарні у родича. А що ти там собі вирішила додумати — не знаю. Це, до речі, моя дружина, Марго.

— Отже, це правда. — Люда оцінює мене швидким, холодним поглядом. — Ти знову одружився.

— І таке буває, правда, їжачок? — Гліб стискає мою руку сильніше, майже власницьки.

Настрій робить кульбіт. Значить, ця красуня не просто з минулого — вона його офіційне минуле. Колишня дружина.

Подруга Людмили вже майже підходить до нашого столу, але Людмила не дає їй і рота відкрити.

— Ти мав підписати папери. Забув? — її голос гострий, як каблуки на асфальті. — Ти обіцяв саме сьогодні, — вона кидає на мене короткий погляд, але я для неї — перешкода, не фактор. І чомусь це неприємніше, ніж якби вона мене принижувала.

І от тут у голові виникає думка, що не дає спокою: може він одружився зі мною саме для того, щоб позлити її? Провести показову акцію?

Я намагаюсь вичитати щось на його обличчі. Хоч крихту емоції, хоч натяк, що він турбується, як Люда бачить наш шлюб. Але ні. Тиша. Спокій. Він навіть зітхає, наче це все формальність.

— Я не забув, Люд, — нарешті говорить. — Все як домовлялись. Що ти панікуєш? Я тебе колись підводив?

— Підводив! — у її голосі сталь. — Тому і панікую. Ти відкладаєш поділ майна вже другий місяць.

— Бо там все не так просто було, — Гліб знову зітхає. — Завтра все підпишу.

Люда киває, розвертається, коротким жестом кличе подругу за собою. Вони виходять так, ніби це їхній ресторан, а ми — просто зайві.

Я тут же висмикую пальці з його долоні.

— Щось мені підказує, що мій чоловік скоро залишиться ще й без статків, — кажу, дивлячись у вікно, де Люда щось швидко, нервово пояснює подрузі.

— Не переймайся, — він легковажно фиркає. — Все не так сумно. Насправді їй відійшло не так багато, як їй би хотілося.

— Ви довго були в шлюбі? Діти є?

— Немає. І одружені були недовго, — відповідає він не охоче, навіть трохи зажорстко. — Помилка молодості.

— Якщо ти обирав її так само, як мене — то не дивно, що помилка, — шепочу, спостерігаючи, як офіціант нарешті виставляє тарілки.

— Ні, з Людмилою інша історія, — він підсуває собі стейк. — Просто виявилося, що довгі розглядини не гарантія щасливого шлюбу. Другого разу я вирішив не думати так довго. Зміна стратегії.

— І ти не шкодуєш, що втратив таку красуню? — питаю, розрізаючи м’ясо.

— Ти гарніша, — відповідає він без паузи. — Уже не можу дочекатися, поки побачу тебе в обновках.

Я ледь не давлюся шматком стейку. Він дивиться на мене задумливо, з тією посмішкою, що змушує коліна слабшати, ніби милується коштовністю на власній полиці.

— Ти мені лестиш умисно, — кажу, відпиваючи води. — Тільки от навіщо — я поки не розумію.

Він лише загадково розтягує губи.

— Їж, їжачок.

Я намагаюся зосередитися на тарілці, але очі весь час тікають до нього. На те, як він тримає виделку, як неквапно пережовує, як напівусміхом спостерігає за мною. Думки про колишню дружину тануть, поступаючись іншій потребі — зрозуміти його, хоча б трохи.

І саме в цей момент на новенький телефон приходить смс. Я ще не розібралась у меню, тицяю не туди, нервую.

— Давай, — Гліб простягає руку. — Покажи.

Свайп. Два кліки. І його брови піднімаються.

На екрані блимає повідомлення від Бориса:
«Ну ти поговорила вже з ним про гроші? Сьогодні платити кредит, у мене ні копійки!»

Гліб мовчки переводить погляд на мене.

А я дивлюся в його очі.

І не маю жодного уявлення, що відповісти.