34 Це і є так званий стоматолог?

Йому подобається мене бентежити. Це видно в кожному його погляді — в тому ледь помітному азартному блиску, який робить його схожим на хлопця, що щойно отримав нову іграшку й тепер досліджує всі кнопки. Мене це трохи лякає. Не хочеться відчувати себе чимось декоративним, чимсь, що можна купити, покласти на полицю і захоплено милуватися.

Але водночас його гарний настрій передається мені. Я сама не помічаю, як усміхаюся. Гліб несе пакети до машини, складає їх на заднє сидіння — і, звісно, не забув про пеньюар. Він таки купив його, хоч я й пів магазину бурчала.

А тепер у голові настирлива думка не дає спокою: як би він дивився на мене в цьому всьому? Його погляд здається таким гарячим, що легко уявити, як він накочує на шкіру, немов сонце в розпал літа. І я ніяк не можу зрозуміти — це мої фантазії чи він теж це уявляє? Навіщо тоді купував усе це саме для мене?

Гліб зосереджено веде машину. Його профіль чіткий, різкий, особливо коли він трохи хмурить брови, вдивляючись у дорогу. І, користуючись тим, що він зайнятий, я кидаю швидкий погляд туди, де чоловічі думки проявляються найшвидше. До паху.

— Бачу, настрій покращився, — мовить він рівно. І як він тільки помітив?! Я червонію аж до вух. Це ж просто цікавість! Я зовсім не хотіла нічого такого… І не хочу, щоб він подумав, ніби дала йому зелений сигнал. — Так, дивись, може і до консумації дійде, — хмикає він.

— Де ти тільки таких розумних слів набрався, — бурчу, втикаючись у вікно. Чого я так себе видаю? І найголовніше — нічого ж не роздивилася!

Він раптом кладе руку мені на коліно. Теплу, важку. І я здригаюся, ніби він приклав палаюче вугілля.

— Я багато чого набрався в різних місцях, — каже він, трохи стискаючи мою ногу.

Від його голосу і дотику хвиля тепла біжить вгору по стегну. Мені стає тісно в грудях, повітря застряє десь біля горла. Гліб це помічає — і йому явно подобається. Він говорить тихіше, майже шовковим тоном:

— Не терпиться продемонструвати всі свої вміння своїй дружині, — і великим пальцем обводить коло на моєму коліні.

— Це вже занадто! — скидаю його руку. — Ми не домовлялися лапати одне одного!

— Можемо домовитися зараз. Лапай мене скільки хочеш.

— Обійдешся!

— От знову їжачишся. Будеш не кицею, а їжачком. Це більш підходить.

— Як хочеш.

— Можеш і мені щось вигадати. В гармонійних сім’ях так заведено. Це мило, їжачку. Можеш називати мене… наприклад, левом.

— Ну ти точно не лев, — фиркаю. — Гаразд, щось придумаю.

— Чекаю з нетерпінням.

Я ловлю себе на тому, що його усмішка — небезпечна штука. Вона робить щось незрозуміле з моїм серцем. Десь між ребрами починається теплий трепіт, що не хоче вщухати.

— А зараз я буду годувати свою дружину, — каже Гліб, паркуючись біля ресторану. — Ти ж точно голодна?

— Могли б і вдома…

— Та поки доїдемо — знов настрій зіпсується.

Ми заходимо всередину. Ресторан світлий, охайний: картини на стінах, м’які дивани, багато денного світла. Хостес посміхається Глібові так, ніби давно його знає.

— Вам столик як завжди?

Отже, він тут частий гість.

Нас проводять до столика біля вікна, і Гліб галантно відсуває мені стілець. Я сідаю, отримую меню.

— Візьми рібай, — радить він. — Його тут готують просто фантастично.

Я вже хочу сказати, що подумаю, як раптом бачу за вікном двох дівчат. Одна показує рукою на Гліба — такий жест, який не сплутаєш ні з чим. Вони йдуть просто сюди. Цілеспрямовано.

— Рібай так рібай, — киваю. — І чізкейк…

Я вже морально готуюсь до сцени. Бо так просто бути не може.

Одна з дівчат залишається біля хостес. Інша — розкішна білявка в ідеальному костюмі — йде просто до нас. Все на ній бездоганне: обличчя, ноги, сумочка, навіть кроки — впевнені й точні.

— Це і є твоя важлива ділова зустріч? — запитує вона, зупинившись біля нашого столу.

Я широко усміхаюся.

— А це, я так розумію, твоя “стоматолог”?