33 Речі на виріст

Марго сидить поруч на сидінні, руки складені на колінах, на обличчі — суміш впертості та невпевненості. Це кумедно, бо ще хвилину тому вона огризалася на мене так, ніби могла мене вкусити.
А зараз тиха. Затиснена.
І до божевілля красива.

Я роблю вигляд, що зосереджений на дорозі, але насправді слухаю, як вона дихає, як ковтає, як пальці мимоволі торкаються старого телефону в кишені пальта — ніби той уже провина.

Ну що ж.
Старий — замінимо.

— Розслабся, — кидаю їй м’яко. — Це просто телефон.

— Мені старий нормальний, — бурмоче вона.

— А мені — ні, — відповідаю. — Зроби вигляд, що це подарунок не тобі, а мені.

Вона зиркає боком, і мені хочеться поцілувати цю вперту лінію губ.
Поки що — стримуюсь.

Ми входимо до магазину. Сучасного, блискучого, де продавці підскакують так, ніби до них зайшла королівська сім’я. Я дозволяю їм думати, що так і є.

Марго стоїть біля стенду, переглядає коробки, губи злегка надулись.
Вона ніяковіє.
Наче я її сюди силою привів.

— Ось цей, — кажу, вказуючи на останню модель, з максимальною пам’яттю. — Тобі підійде.

— Навіщо мені такий? Він же… дорогий.

— На тобі економити — дурний тон, — відповідаю. — Дозволь мені робити те, що я хочу, добре?

Вона мовчить. Але в очах — щось тепле, нерішуче. Ледве помітне "дякую", яке вона занадто горда, щоб вимовити вголос.

Після розрахунку вона йде за мною, трохи збентежена, ідеально слухняна, як кішка, якій дали миску вершків, але вона боїться показати, що їй смачно.

І саме тому… я веду її далі.

— Гліб, ми вже можемо їхати, — каже вона тихо.

— Ні, — відповідаю. — Є ще одне місце.

Вона не встигає збагнути, куди саме ми йдемо, доки не опиняється біля великого, м’яко освітленого магазину жіночої білизни.
Вітрини — як художні картини: тонкі мережива, атлас, нюдові відтінки, чорний, рубіновий.

Марго спотикається.

— Ти ж… не серйозно…

— Дуже навіть серйозно.

Вона дивиться на мене так, ніби я запропонував щось непристойне просто посеред центру.
Це розчулює.
І заводить.

— Глібе… — попереджувальний тон, ніби я якийсь хижак, а вона — лань, яка хоче втекти, але ноги слухаються погано.

— Я сказав, що ми підемо за покупками, — нагадую м’яко. — Ти думала, мова була тільки про телефон?

Я легенько кладу долоню їй на спину — не тисну, просто спрямовую. Вона тепла під пальтком, напружена, але покірна руху.

Ми входимо.

Продавчині піднімають голови. Дві секунди — і вони вже розуміють, хто тут платитиме.
Але я говорю першим.

— Мені потрібні кілька комплектів для дружини.
І бажано… красиві.

Слово дружини змушує Марго затримати подих.

— Я сама виберу! — видає вона крізь зуби.

— Чудово, — оглядаю її повільно, відкрито. — Мені цікаво подивитись, що саме ти вважаєш… красивим.

Її щоки спалахують.
Хтось би посварився, але вона — ні. Вона переживає. Вона не звикла до такого ставлення, до цього тону, до цих магазинів.
І мені приємно спостерігати, як вона намагається зібратись.

Марго бере на вішак перший комплект — скромний, майже аскетичний.

— Ні, — кажу я спокійно.

— Це ж моя білизна!

— І моя теж, — відповідаю. — Принаймні дивитися на неї буду я.

Вона хапає інший — теж нейтральний.

— Ні.

Вона вже злиться. І саме це — ідеальний момент.
Тому я беру з полиці комплект сам: чорний, мереживо, тонкі бретелі, нічого зайвого.
Чисте мистецтво.

— Це візьмемо.

— Ти з глузду з’їхав, — шипить Марго. Але голос уже не такий твердий.

— Можливо. Але смак у мене — бездоганний.

Я перекладаю через руку ще три комплекти. Бордовий. Пудровий. І ніжно-білий, майже весільний, але ще без гріха.

— Це… на що? — питає вона, задихаючись.

Я зупиняюсь прямо перед нею. Близько.
Нахиляюсь — не торкаючись.

— На майбутнє, — говорю тихо, так, що її тіло реагує перш ніж мозок. — Хіба ти не віриш, що воно в нас буде?

Вона на мить заплющує очі. Губи ледь тремтять.

Я бачу, як вона бореться з собою — і як програє.

Ми виходимо з магазина з двома пакетами.
Вона мовчить, аж поки я не відчиняю їй дверцята авто.

— Ти… зовсім знущаєшся з мене, — прошепотіла вона. — Навмисно.

— Зовсім ні, — усміхаюся тільки краєм губ. — Це ще навіть не початок.

І коли вона сідає, я дивлюся на її руки, стиснуті на колінах.
На пакети.
На її шию, де швидко б’ється пульс.

Це майбутнє — я вже його бачу.

І воно точно не буде тихим.