32 Тобі целібат муляє?

— Твій заходив, — каже Віка, щойно я переступаю поріг палати. Вона сидить підкутана ковдрою, але очі у неї жваві, уважні, як завжди.

— Мій?.. — я спершу навіть не можу повірити власним вухам. Борис? Тут? Без дзвінка? Не схоже на нього… Та й навряд чи він насмілився б сам. — Ти точно про мого?

— Ну… про чоловіка твого, — Віка усміхається так, ніби це найбуденніша річ у світі. Киває на тумбочку: там стоїть букет — великий, важкий, із темно-синіми хризантемами. Кімнату заповнює їхній солодкий, майже нічний запах. — Якби я не була заміжня, я б тут відразу в обморок впала від такої уваги.

Я теж впала б — якби знала, що Гліб мене взагалі бачить. Справді бачить, а не просто використовує в своїх розрахунках. Чоловік класу люкс, з обличчям із журналу й холодним розумом, а тепер… тепер він мій чоловік. І що йому в мені сподобалось? Що він розгледів у звичайній, зручно-керованій Марго?

— Гліб?.. — питаю, і голос чомусь зривається. — Він був тут?

— Ага. Сказав, що ви домовились тут зустрітись, але ти не відповідаєш на дзвінки.

Я дістаю телефон. Пристрій, як завжди, «помер» без причини. Коли вмикається, показує повний заряд — як завжди. Цей старий смартфон іноді поводиться, як проклятий.

В груди вповзає холодний дискомфорт.

А якщо Гліб дізнався, з ким я насправді була?
З іншого боку… мені взагалі заборонено бачитися з Борисом? Ми не зобов’язані один одному нічим. Принаймні на папері.

— Він давно пішов? — питаю, намагаючись говорити рівно.

— Хвилин п’ять, не більше.

Телефон вмикається, і на екрані одразу спливають кілька пропущених від Гліба. Я натискаю «перетелефонувати» майже автоматично.

— Моя дружина вирішила зробити мені нерви? — звучить його голос, рівний, але з чітким металевим відтінком.

— У мене… телефон вимикається, — пояснюю тихо. — Він старий. Дуже старий.

— Натяк зрозумів, — каже він вже м’якше, і я навіть уявляю, як у нього змінюється вираз обличчя. — Ти де зараз?

— У Віки.

— То ми розминулись?

— Виходить, так…

— Виходь. Поїдемо купити тобі новий смартфон. Мені не подобаються такі… непорозуміння.

— Мені не потрібен новий телефон! — раптом виривається занадто голосно. — Ти що, думаєш, я свій навмисно зламала, щоб ти купив інший?

Мені нарешті доходить його репліка про «натяк». Холодок пробігає спиною.

— Це покупка для моєї зручності, — відповідає він рівно. — І я так хочу. Усе просто.

Заперечення тут марні. Гліб не вміє відмовлятися від власних рішень. Якщо він щось задумав — це вже реальність.

Я махаю рукою Жені, що в сусідній палаті за склом. Цілую Віку в щоку, стискаючи її долоню. Її пальці теплі, рідні, якесь заземлення в цьому дивному дні.

І поспішаю.

Гліб стоїть біля машини, ніби частина цього дорогого чорного металу. Спокійний, красивий, небезпечний у своїй увазі.

Одного погляду на водія достатньо, щоб зрозуміти: той усе розповів. До дрібниць.

— То де ти була насправді? — питає Гліб тоном, від якого холоне повітря.

— У сестри, — відповідаю твердо. Мені страшно, але я мовчу про страх. Я не хочу бути жертвою — хай навіть такою зручною.

— А перед тим? — він не відводить погляду.

У грудях щось упирається, але я говорю.

— Зустрічалась із Борисом. — Кажу прямо. — Якщо хочеш знати.

Його брови рухаються ледь помітно. Хмара.

— Це ти мене так… ревнувати вирішила змусити? — холод повертається. — Не так я уявляв собі подружнє життя.

— А я уявляла, що до тебе будуть ходити в гості всякі грудасті Аліни, а я маю сидіти в целібаті й усміхатися? — випалюю. І одразу відчуваю, як мене накриває хвиля сорому. Що я несу, Господи…

Гліб завмирає — на секунду, але я помічаю.

— То в нас проблема з… целібатом? — тихо уточнює він. — Чи з грудастими Алінами? Значить, теж приревнувала?

Він підходить ближче й легко, майже лагідно проводить пальцями по моїй щоці, прибираючи пасмо волосся. Його погляд ковзає по моєму обличчю повільно, детально, небезпечно уважно. Серце шаленіє.

— Забагато питань, — кажу хрипко, бо голос став зрадливо м’яким.

— Я маю знати відповіді на всі, — його палець ковзає до мого підборіддя і ледь торкається губ. Дихати стає важко. Проклятий він зі своїм умінням дивитися так, ніби бачить мене наскрізь.

— Я не ревную, — шепочу. — І тебе не змушую.

— Тобі просто не вистачає уваги, — киває він своїм думкам. — І целібат муляє. Це я вже зрозумів.

По тілу накочується жар, такий сильний, що я ледь не відступаю. Гліб дивиться на мене, як кіт, що щойно знайшов миску зі сметаною і має намір її з’їсти повністю.

Мені на мить навіть здається, що він зараз нахилиться й поцілує. Реально. Просто тут, посеред парковки.

І саме ця думка пробуджує тверезість.
Його слова… мене раптом ранять.

— Нічого мені не муляє! — огризаюсь.

— Ну звісно, — він легко усміхається, як на щось миле. — Не буду сперечатись. Жінки люблять ласку…

Він відчиняє мені дверцята авто.

— Поїхали за покупками, дружинонько. А про твій целібат… подумаємо потім.

І мені здається, що «подумати» в його розумінні означає зовсім не думати.
А діяти.