31 Проси аванс, заради нас

До міста добираюсь із водієм, що мовчить так, ніби дав обітницю. За вікном тягнуться сірі поля, промерзлі дерева, мокрий асфальт. Я кілька разів намагаюся завести розмову — про погоду, про дороги, хоч щось — але він тільки киває або стискає кермо сильніше.
Його мовчання стає наче ще одним пасажиром.

Я прошу висадити мене не навпроти лікарні, а трохи далі, біля старої будівлі колишнього дитсадка, де тепер вивішено табличку «Амбулаторія». Водій ковзає по мені поглядом, важким, оцінюючим. Я виходжу й одразу відчуваю, як холод пробирає крізь пальто. Він усе ще сидить у машині. І, щойно я роблю кілька кроків, підносить телефон до вуха.

Я мимоволі стишую хід. Так і знала, що доповість.

На розі стоїть Борис — з букетом хризантем, жовтих, ніби розтанулих у ранковому тумані. Торкається поглядом моєї фігури й усміхається криво і втомлено, так, що мене аж щемить під ребрами.

— Привіт, — киваю, намагаючись посміхнутися.

Його обличчя ще недавно було майже домівкою. Знайома міміка, знайома лінія щелепи, навіть ця звичка поправляти рукав куртки. А тепер я ніби дивлюсь на все це через скло — щось зникло. А щось нове, різке й тривожне, з’явилось.

— Привіт, — він подає мені квіти. — І це все? Навіть без обіймів?

Після того, що він наговорив минулого разу, обіймати його мені не хочеться зовсім. Тому я нахиляюсь до хризантем, роблячи вигляд, що вдихаю аромат. Пахнуть вони терпко, сирим листям, осінніми похоронами й довгою дорогою додому, якої вже нема.

Очі раптово пече. Невже все наше розвалиться через Гліба? Такий дурний кінець для всіх тих років.

— Марго, ну ти не плач… — Борис сприймає мою реакцію по-своєму. Він бере мене за плечі й притягує до себе, притискаючи, мов боячись упустити. Я не чиню опору. Просто застигаю, дерев’янію. Його губи торкаються моєї скроні — холодно.

— Все гаразд, — шепочу, хоча сама в це не вірю. Бічним зором я бачу, як водій усе ще в машині. І говорить. Певно, Глібу. А мені раптом зовсім не хочеться, щоб він бачив, як Борис мене обіймає. Не хочу, щоб переказав.

І тут же ловлю себе на питанні: з якого дива мене хвилює реакція мого роботодавця?

— Ти вся крижана, ходімо всередину, — Борис киває на кав’ярню з брудними панорамними вікнами. — Посидимо там… А потім, якщо хочеш, зайдемо до Жені.

Я здивовано підіймаю голову. Він ніколи не ходив зі мною до сестри. Ніколи. Їхня взаємна нелюбов — стара, втомлива історія. А тепер раптом — ініціатива? Занадто добре, аби вірити. Занадто різка зміна.

Ми сідаємо в напівпорожній залі. Десь капає вода з кондиціонера, хтось з персоналу свариться на кухні. Борис замовляє мені лате, собі — чай, дешевий пакетований. Коли офіціант підходить з терміналом, Борис затримує погляд на екрані, ковтає слину.

— Замовник не перекинув грошей, — каже він тихо, ніби соромиться. — А я… — усміхається винувато, показує на хризантеми. — Ну, вони ж гарні. Всі мої останні на них пішли. Розрахуєшся?

Я мовчу секунду надто довго. Потім плачу за нас обох.

Всередині щось стискається від жалю й від підозри одночасно.

— Міг би пошукати роботу, — кажу я обережно.

— Я шукаю, — він нервово обхоплює чашку долонями. — Просто не щастить. Але от-от одне делікатне замовлення підвернулось, треба трошки потерпіти… Ти ж свій аванс від свого… роботодавця отримала? Може, ще щось дав?

— Він купив ліки Жені.

— Знаю, — киває Борис. — Мама казала. І… я зрозумів, що перегнув. Нерви. Ревнощі. Але ж правда, якщо чоловіку треба прикриття — то таке… Тільки ти сама теж не соромся брати свої гроші. Нам же треба кредит закривати. Спитай про аванс. Не бійся.

Слова врізаються в мене, як холодний лід. Чи це справжні вибачення? Чи просто голий інтерес?

— Я подумаю, — кажу я, торкаючись пелюсток. Вони холодні, трохи вологі, наче зліплені зі смутку.

— Заради нас, — додає він тихо і торкається моїх пальців.

Я різко відсмикую руку.

— Я піду до сестри, — кажу, підводячись. Кава вже остигла. Мені раптом дуже некомфортно тут. Наче хтось дивиться на мене крізь стіни, крізь шум кавомашини, крізь цей холодний ранок.

Очі. Недобрі. Невидимі.

І я чітко відчуваю: щось у повітрі змінилось. Хтось за мною стежить.