30 Неочікувані ревнощі

Я чекала Гліба до глупої ночі. Ходила кімнатою, сідала, знову вставала, намагалася читати, але не бачила жодного рядка. Хотіла з ним поговорити про поїздку в місто, просто обговорити плани, не більше. Але годинник рухався далі, а він так і не зайшов за двері.

І раптом десь усередині почало давити. Будинок гулко віддавав кожним своїм порожнім кутом, ніби дражнив мене тишею. Чи це просто я нервувала? Чи… ревнувала? Ні. Ну це вже нісенітниця. Абсурд. Але уява без дозволу малювала Гліба в чужих руках, у теплі іншої постелі. Бо де ще чоловік проводить ніч, якщо не вдома? Авжеж, у коханки.

— Він дорослий чоловік, — пробубоніла я коту, ковзаючи пальцями по теплому пухнастому вуху. — Йому потрібна жінка. Та й у такого, як Гліб, точно хтось є… А я маю взагалі-то свого чоловіка. То мені абсолютно байдуже, де ночує мій фіктивний… — я глибоко зітхнула. — Байдуже, чуєш?

Кіт позіхнув так широко, ніби висміював мене. Йому головне — миска повна і теплий бік для сну. А я от крутилася до ранку, наче мене мотало штормом.

Коли нарешті вийшла на кухню, будинок був такий самий порожній. Гліба все ще не було.

— Господар не приходив? — питаю у Каміли, хоча відповідь і так ясна.

— Ні, — каже вона, спокійно витираючи руки рушником. — Значить, залишився в місті.

— Він часто так робить? — слова вихоплюються, перш ніж я встигаю їх затримати. Навіщо я це питаю? Це ж не моя справа. У мене тут завдання, мета, місія. А не розшифровування таємниць особистого життя Гліба.

Та мене розриває якась гірка цікавість.

— По-різному буває, — Каміла знизує плечима. — Вам щось приготувати?

— Я… чай, — прошепотіла я. Апетиту не було й близько.

Поглянула на годинник. Ми з Борисом домовилися на певну годину. Я — ще тут. Він — уже, певно, чекає.

Довелося телефонувати Глібу.

Він узяв слухавку після кількох гудків — і одразу ж пролунав його життєрадісний голос:

— Скучила моя киця?

— Ти не ночував вдома, — вихопилось у мене замість привітання.

— О, так от чим пахне цей ранок, — засміявся він. — Скандалом? Моя дружина хоче мене присоромити?

Всупереч усьому, на губах у мене з’явилася хистка, невпевнена посмішка.

— Ні, — я ковтнула, стишуючи голос. — Просто… я хвилювалась. А раптом щось сталося…

— Найгірше, що могло б статися, — засміявся він, — це те, що ти стала б заможною вдовою.

— Не кажи так! — різко вирвалось.

— Добре-добре. Не планую дарувати тобі таку долю.

— Але ти міг би хоча б попередити… — додаю вже тихіше.

— Ти переживала. Турбувалась. Знаєш… це, чесно кажучи, приємно, — відповів він легким, ніжним сміхом. — Але я зрозумів. Не триматиму тебе в напрузі. Обіцяю.

— Дякую. Я… хотіла поговорити про інше.

— Моїй киці не вистачає чоловічої уваги? — продовжував він свої піддражнювання. — Чи я забув залишити тобі картку на дрібні забаганки?

— Я хочу в місто. Провідати племінника і… — я зупинилась. Не хотіла вимовляти ім’я Борі. Відчуття було таке, ніби саме це зламає якісь хиткі внутрішні двері.

— Хочеш — відвезу тебе після обіду. Або бери зараз водія. Якби я був на твоєму місці, вибрав би другий варіант: зустрілися б там, пообідали… Можна з твоєю мамою привітатись. Так би мовити, налагодити зв’язки.

— Ще не час, — вирвалось занадто гостро. Ні. Не можна, щоб він їхав зі мною. — У тебе точно купа справ. Я краще поїду сама. Не хочу тебе обтяжувати.

— Гаразд. Тоді зустрінемось у місті. Під’їду до клініки. Цілую, мила.

Він вимкнувся.

Я опустила руку й нарешті видихнула. Головне — щоб він і Борис не перетнулися. Чомусь я почуваюся винною перед обома, хоч ніби ні перед ким не маю відповідальності. Здається, я роблю щось неправильне… але не можу пояснити що саме.

З іншого боку, наш шлюб — фікція. Гліб не має права щось від мене вимагати. Не має…

І якби ж я тільки знала, наскільки сильно помиляюся.