28 Трохи солодкого

— З сусідами можеш теревенити скільки хочеш, — каже Гліб наступного ранку, наливаючи каву. — Але від Аліни краще тримайся на дистанції.

— Чого? Бо боїшся, що вона тебе обіллє брудом? — піднімаю брову.

Ніч минула несподівано тихо. Він не робив жодних спроб мене пригорнути, торкнутись чи бодай кинути натяк. І від того у мені з’явилося дивне відчуття: ніби він заспокоївся, переконавшись, що мій міст назад згорів дотла. Так легко, так буденно. Наче сам факт, що мені нема куди тікати, зробив його поблажливішим.

Снідаємо ми у тій же розкішній їдальні, де я ледь не навернулась учора. На столі — прості речі: млинці, три види варення, яєчня з сосисками. Контраст смішний — антикварні меблі і абсолютно звичайна їжа.

— Я сам себе можу і обілляти, якщо захочу, — спокійно каже він. — І виправдати теж зможу. Але Аліна… вона ревнива. І не дуже розсудлива. Буде провокувати тебе на всякі дурниці.

— Я схожа на людину, яка ведеться на провокації? — питаю, хоч і підозрюю відповідь.

— Так, — кидає він без тіні вагання.

Мені хочеться грюкнути тарілкою. Міг би хоч зробити вигляд, що думає про мене краще.

— Треба було ретельніше вибирати дружину, — бурчу, бо краще мені все одно нічого в голову не приходить.

— Ти образилась? — Гліб підсуває мені варення з суниці, ніби хоче підкупити солодким. — Хочеш сьогодні з’їздимо по ягоди? Звариш щось домашнє… запасемося на зиму.

— Куди з’їздимо? — перепитую, бо не вірю своїм вухам.

— В ліс, — каже він так, ніби це очевидно. — У мене пів дня вільних. Дружині треба трохи уваги. Спільні походи дуже зближують.

Я зітхаю. Ну хоч комах погодуємо — теж досвід. Та й чесно: мені все одно, де провести день. А йому, схоже, хочеться грати в родину. Головне, щоб не загрався в «діточок давай заведемо».

— Гаразд, — кажу. — Хочеш — підемо.

У лісі дивно гарно. Сонце пробивається крізь верхівки, повітря пахне хвоєю. Гліб у спортивному костюмі, з плетеним кошиком у руці — виглядає так, наче народився в цих соснах. Ненавмисно, але милуюсь ним. Вигляд… правильний. Надійний. Якби він був просто чоловіком, а не загадкою з підозрілими мотивами — я б і справді собі позаздрила.

— В дитинстві я тут усе вивчив, — каже він, змітаючи комара. — Але бабуся мене тримала коротко. Далі цього пагорба не пускала.

— Можна особисте? — питаю, бо цікавість гризе.

— Можна все, — посміхається він тим своїм теплим, але хижим усміхом. — Від дружини секретів не тримаю.

— В якому віці тебе всиновили?

— Майже в рік. Дід і бабка для мене — рідні. Цей маєток — їхній, — він нахиляється до куща. — О, дивись, що знайшов.

Я підходжу. На землі червоні ягоди. Я, людина міська до мізку кісток, не уявляю, що це таке.

Гліб зриває кілька.
— Журавлина. Спробуй.

Простягає мені ягоду. Я тягну руку, але він легесенько відводить свої пальці вбік — і підносить ягідку просто до моїх губ.

Я беру. Вона різка, кисла. Морщусь.

— Тобі солодкого бракує, — каже він тихо.

І опускається губами на мої. Легко, але так несподівано, що в мене перехоплює дихання. Усередині все стискається, наче струм пропустили. Серце штовхається в груди з шаленством.

А тоді:

— Доброго здоров’ячка, сусіди! — лунає позаду.

Чорт. Справді — ніде від них спокою.

Гліб нехотя відступає, але не відпускає мого погляду. Я не можу його сварити — бо нас спостерігають.

Озираюсь. Володимир Іванович усміхається, а трохи позаду стоїть Аліна, насуплена й ображена, як кіт, що залишився без сметани. Дивиться на мене так, ніби я вкрала її спадок.

— Ми от гливи побачили, — каже дід. — Прийшли з Алінкою назбирати.

— А ми ягоди збираємо, — відповідає Гліб коротко. — Не будемо заважати…

— Ми можемо разом пошукати, — швидко встряє Аліна. — Там далі ціла галявина журавлини.

Тон у неї солодкий, але очі блищать, як ножі.

Я вже бачу, що «спокійний похід у ліс» щойно закінчився.