27 Я дам тобі час

Володимир Іванович  пішов додому, пробурмотівши щось про «зошити» й «чорнила», але я чудово знаю — він просто дає нам простір. Старий хитрий, але добрий. Підморгнув мені ще так відкрито, що я ледве вдав, ніби не бачу. І тепер ми залишаємося удвох у вітальні.

Марго стоїть біля вікна, ніби хоче втекти туди, де більше повітря. Вона нервово тре пальцями край кофти, і я відразу ловлю цей рух — як котячий хвіст, що видає настрій. Мені подобається дивитись, як вона хвилюється. Не боязко — просто… чесно. Вона не вміє приховувати, і це вибиває мене з колії більше, ніж будь-які поцілунки.

Я повільно підходжу. Не поспішаю. Вона завжди реагує на мою наближеність — або затамованим видихом, або тим, як плечі стають трохи вищими. Наче всередині неї спрацьовує якийсь сигнал тривоги.

І мені цього сигналу зараз хочеться. Дуже.

— Ти їла хоч щось? — питаю низько, неначе це просто побутове питання.
— Я… так… — вона навіть не помічає, що відповідає неправду.

Я стаю позаду неї. Не торкаюсь, але різниця в температурі між нашими тілами відчутна. Вона напружується.

А я тільки цього і чекаю.

— Марго, — промовляю її ім’я повільно, смакуючи кожну літеру. — Давай не будемо робити вигляд, що нічого не відбувається.

Вона робить крок убік, ніби хоче збільшити дистанцію, але я м’яко кладу руку їй на лікоть. Легкий дотик, не сильний — просто щоб зупинити.

І вона зупиняється.

Її шкіра тепла. Ніжна. Так реагує тільки тоді, коли за кілька хвилин до цього моя нога ковзала по її нозі під столом. Вона думає, що я забув? Ні, це навпаки зробило мене небезпечним.

— Глібе… — каже вона тихо.

І в цьому «Глібе» стільки змішаного — страх, зацікавленість, небажання здатися і… так, трохи бажання. Того, яке вона не визнає.

— Після таких поцілунків, — промовляю я низько. — Важко робити вигляд, що ми просто сусіди по кімнатах.

Вона затримує дихання, і я бачу, як по шиї пробігає легкий тремт. Я обережно підношу руку до її щоки, торкаюсь кінчиками пальців. Вона має відштовхнути мене — і не робить цього. Навпаки, піддається на міліметр. Малесенький, але я його відчуваю.

— Ти мене боїшся? — шепочу.
— Ти… надто настирливий, — відповідає. Тихо, але твердо.

Я усміхаюся.

— Це не відповідь.

Вона видихає, робить крок назад і нарешті ставить пряму границю:

— Я не готова.

Ці слова б’ють в груди сильніше, ніж я очікував. Не від того, що вони відмова. Ні. Мені подобається, що вона сказала правду. Не відмазку. Не «не хочу». А чесно: не готова.

Це вже не «ні». Це «пізніше».

І, Боже, як це небезпечно.

Я повільно опускаю руку, відступаю на пів кроку, не тисну на неї більше. Тіні в очах трохи прояснюються, і вона робить перший вільний вдих за останні хвилини.

— Добре, — кажу м’яко. — Я не буду тебе квапити.

Вона дивиться на мене недовірливо.
Я додаю, трохи усміхаючись:

— Але й робити вигляд, що я не хочу тебе, я теж не буду.

Її щоки спалахують. Чорт, як же красиво вона червоніє.

Я відходжу до дверей, але перед тим кидаю ще один погляд через плече:

— Коли будеш готова — скажеш. Я все одно поруч.

І виходжу.

Через секунду чую, як вона видихає. Глибоко, з полегшенням. Але також — з тією ледь чутною ноткою, яку я так добре вловлюю.

Це не «втекла».

Це «здається, я хочу цього трохи більше, ніж повинна».

І від цієї думки я усміхаюся так, що сам себе не впізнаю.