26 Ти мрієш чи їси?

Я спускаюсь до їдальні, намагаючись триматися впевнено, але всередині все кипить. Наче хтось відкрив у грудях дверцята і всередину зайшов цілий рій думок — шумних, некерованих, надокучливих. Гліб сидить боком до мене, говорить щось дідові, сміється тихо і якось невимушено. Наче не цілував мене годину тому так, що в мене досі тремтять пальці.

Я роблю крок, другий — і раптом його погляд ковзає по мені. Зупиняється. Затримується. Стає теплішим, нижчим, важчим. Внутрішності стискаються так, що я ледве не пропускаю сходинку.

— О, і наша красуня повернулась, — усміхається Володимир Іванович. — Ходімо, Камілла вже стіл накрила. М’ясо, картопля, суп — все як годиться, не якісь там капустяні тортури.

Гліб підводиться і, до мого сорому, обводить мене поглядом згори донизу так неприховано, що я починаю червоніти.

— Ти в порядку? — тихо питає він. Лише для мене.
— Так, — відповідаю швидко. Занадто швидко.

Ми сідаємо за стіл. Їжа пахне шалено смачно, але я майже нічого не відчуваю. Усе всередині досі ходить хвилями — після евакуації Мурчика, після Аліни, після діда, після цього всього туману навколо мене та Гліба.

— Ти щось не їси, — помічає він.
— Просто не дуже голодна, — бурмочу.
— Так від нервів буває, — підморгує дід. — От у мене як дружина свій ЗОЖ включає, я теж весь день голодний ходжу. Бо їсти ту капусту — то сама мука.

Я усміхаюсь, але всередині стискаюсь. Бо ці нерви — від іншого. Від чоловіка поруч.

— Це все через Бориса? — питає Гліб нарешті. Спокійно, без натиску. Але пильно.

Я ковтаю повітря. Пояснюю діду. 

— Він… написав заяву в поліцію, — кажу і відвертаюсь, щоб не бачити їхніх реакцій. — На Гліба. Мовляв, той йому погрожував. Це ж через мене все почалось… 

— Ох, чоловіки, — бурмоче дід. — Борис той теж яблунею по голові не був вражений. Заяви, поліція… дурня.

Гліб злегка хмуриться.
— Чого ти так переживаєш? Він же не твій чоловік.

— Але я його кохала, — зривається самі собою слова. — І він… він насправді не поганий. Просто… цю ситуацію він не потягнув. І я його теж розумію. Я сама заплуталась.

Я замовкаю, бо раптом відчуваю, як щось тепле торкається моєї ноги під столом.

Ще раз. Повільно. Обережно.

Я мало не підстрибую.

Гліб.

Він робить вигляд, що нічого не сталося, продовжує їсти суп, але його нога впевнено ковзає по моїй литці, ніби перевіряючи межі дозволеного. Я не знаю, що робити. Наче струм пробігає по всій шкірі. Стає важко дихати.

Дід щось розповідає, емоційно, з розмахом рук, а я перестаю чути слова. У мене дзвенить у вухах.

Гліб злегка ковзає ногою вище.

Я тихо видихаю і опускаю погляд на тарілку, бо боюсь, що по обличчю вже видно все, що відбувається всередині.

— Ти їси чи мрієш? — тихо шепоче він нахиляючись до мене. Тепле повітря торкається моєї вушної раковини.

— Я… — голос майже зривається. — Мрію, мабуть.

— Про що? — шепіт стає нижчим.

Я піднімаю погляд і зустрічаю його очі. Темні, теплі, небезпечні. І мені здається, що ось-ось вони знову вп’ються в мої губи.

— Про кота, — видавлюю з себе.

Гліб тихо сміється. Не знущально — задоволено.

Під столом він стиха торкає мою ногу ще раз.
Навмисне.
Не кваплячись.
Наче каже: я пам’ятаю той поцілунок. І хочу продовження.

І я… я теж хочу. Грішно хочеться. До запаморочення.

Він бачить це. Бачить по мені все. І в його погляді з’являється той самий вогонь, від якого у мене ламаються всі внутрішні правила.

Мені стає так спекотно, що здається — ось-ось розтоплюсь на місці.

— Після обіду, — тихо каже він так, що чую тільки я. — Поговоримо без свідків.

І я відчуваю, як серце провалюється вниз — і злітає знову.

Бо я точно знаю: він хоче не говорити.
І я… теж.