25 І що між вами було?

— Раз жінки пішли, — задоволено потирає руки Володимир Іванович, — то можна і в шахи пограти.

— Пообідаємо, може, спочатку? — Гліб посміхається. — Ми з дружиною з самого ранку на ногах. Справ купа. Навіть поїсти не встигли.

— І від обіду не відмовлюсь, — дід киває з полегшенням. — Люда останнім часом геть повернута на своєму правильному харчуванні. І всі навколо мають через це страждати.

— Так таки й страждаєте? — сміється Гліб.

— А як же! — обурюється Володимир Іванович. — Одна капуста, як козлу щодня! І ніякої настійки. Мовляв, печінка, склероз... Куди воно все садить ту печінку? Я так і не зрозумів.

— Але ж ви з пляшкою прийшли… — зауважує Гліб, ховаючи усмішку.

— Виключно заради пристойності! — дід важко зітхає. — Не з порожніми ж руками йти. А торт Алінка спалила, — додає з сумом.

Я слухаю їхній обмін репліками й раптом ловлю себе на тому, що співчуваю старому. Він, здається, справді добра людина — трохи простодушний, але щирий. І мені навіть шкода, що поруч із ним — та Людмила, яка вічно всім незадоволена, і ця його «ідеальна внучка», котра схожа на яскраву обгортку без змісту.

Чорт, я справді починаю ставати на бік Гліба.

— Так у них із вами… тобто з Аліною, нічого не було? — питаю раптом, сама не розуміючи, навіщо. Просто... цікаво. Не більше. Це ж звичайна цікавість, правда? Не ревнощі.

Володимир Іванович театрально прикладає руку до грудей:
— Настю, боронь Боже! Та там — самі фантазії та дівочі мрії! Я ж одразу казав, що вони кваплять події. А Люда… — він відмахується. — Люда любить придумати собі роман, аби тільки хтось постраждав.

— Все добре, — каже Гліб, ніби закриваючи тему. — Зараз Тамілла нам накриє на стіл.

— Можна мені освіжитись? — запитую, стискаючи ручку переноски. Усередині нервово дряпається Мурчик.

— Так, звісно, — коротко киває він.

Я підіймаюся нагору. Кроки по сходах здаються голоснішими, ніж треба. В голові — шум, ніби від довгої дороги. У кімнаті, нарешті, тиша. Я відкриваю клітку, і кіт одразу вистрибує, озирається, насторожено обнюхує новий простір. Бідолашне створіння. Йому, мабуть, так само незатишно, як і мені.

— Зараз тебе випущу на волю, — кажу пошепки. — І що нам з тобою далі робити, га?

Мурчик не відповідає, лише згортається під комодом. Я сідаю на край ліжка, притискаю долоні до скронь. Апетиту немає взагалі. Хоч я сьогодні майже нічого не їла.

Перед очима спалахує обличчя Вадима. Точніше, те, як він сьогодні дивився на мене. Наче на зрадницю. І я розумію, що він не пробачить. Ніколи.

Телефон спалахує повідомленням. «Ліки привезли», — пише сестра.
«Сподіваюсь, вони допоможуть», — відповідаю. І вперше за весь день відчуваю крихітну іскорку радості. Хай хоч комусь із нас стане легше.

— Я піду поїм і тобі щось принесу, — кажу котові, який уже досліджує спальню. — І про лоток спитаю. Бо ще зробиш мені тут сюрприз.

Переодягаюся. З речей, які вдалося забрати з дому. Простий светр, джинси, волосся заколоте абияк. І все одно почуваюся трохи краще. У цьому — я сама. Не позичена, не з «нового життя», яке пахне чужими парфумами й грошима.

Та коли згадую Аліну, серце все одно стискається. Вона — з глянцю. У неї тіло, манери, посмішка — усе під софіти. Я поруч із нею — мов тінь на задньому плані. Гліб міг би мати будь-яку, а має мене. Точніше — не має, а просто використовує.

Але ж він мене цілував. І від того поцілунку досі тремтить шкіра, хоча я вдаю, що все під контролем. Тоді, в коридорі, його подих, його руки — вони зруйнували якусь захисну межу, яку я роками берегла. І тепер я не знаю, що страшніше — втратити його увагу чи потонути в ній остаточно.

Я зітхаю. Вчора ще була заміжньою жінкою. Сьогодні — фіктивна дружина мільйонера, який примушує мене сумніватися в усьому, навіть у собі. І від цього соромно. Але водночас — солодко.