25 Просто хам і чарка чаю

Чую голоси з вітальні — гучні, знайомі, занадто впевнені, щоб удавати, ніби мене нема вдома. Зітхаю, розстібаю ґудзик на сорочці й кидаю через плече:
— Здається, у нас компанія.

Марго несміливо топає за мною. Я бачу, як вона стискає руки — нервує. І думаю: якби Борис просто віддав їй того клятого кота, вона зараз сиділа б десь у своїй кімнаті, з чаєм і пледом, а не підставляла себе під чужі сцени.

— Глібочку! — чую знайомий верескливий голос. — А ми тут вирішили навідатися! Без попередження.

Вітальня. На дивані — Людмила Степанівна, як завжди в зачісці часів застою, і Володимир Іванович із пляшкою, яку вже тримає так, ніби це його дитина. Навпроти — Аліна. Молода, доглянута, з тим типом обличчя, який завжди нагадує вітрину кондитерської: красиво, але штучно.

— От і Алінку з собою взяли, — підкидає Людмила, вдоволено усміхаючись.

Аліна червоніє, опускає очі. Театрально. Занадто.

— А я прихопив настійку, — додає Володимир Іванович.

— Не знаю, чому я більше радий, — усміхаюсь, тисну йому руку. — Добре, що зайшли. Мила, ходи, познайомлю тебе з нашими сусідами.

Марго трохи мліє від мого «мила» — бачу, як вона ховає очі, але все ж виходить уперед. Аліна тим часом уже кипить від ревнощів, хоч і намагається виглядати безневинно.

— Людмила Степанівна, Володимир Іванович — наші чудові сусіди. І їхня чарівна внучка Аліна, — кажу я спокійно. — А це моя дружина, Маргарита.

— Чарівна? — раптом просичує Людмила. — Так ти називаєш ту, яку збезчестив і обдурив?

Я ледь стримую усмішку. Почалось.

— Обдурив? — озивається Володимир, знітившись. — Як це?

— Хіба ти мене не запрошував на побачення? — вибухає Аліна, вже не така тендітна, як хвилину тому. — Ми ходили в ресторан! Ти мені руку цілував! І всі думали, що ми пара!

— Хто всі? — питаю спокійно й обіймаю Марго за талію. Вона одразу напружується, але не відходить. — Ми один раз заїхали в кафе, бо ти попросила підвезти тебе до бабусі з міста. А потім — чутки, як завжди. Не знав, що ти така популярна, Аліно.

— Він зараз перед тобою вигороджується! — зривається вона на Марго. — Скажи, бабусю, ми ж зустрічались!

— Авжеж! — підхоплює Людмила. — Глібе, ви просто хам! Так образити дівчину!

— Та я навіть не встиг… — починаю, але вони вже підхоплюються.

— Вова, йдемо! — гримить Людмила. — Не бачиш, Аліна ось-ось заплаче!

Володимир гірко зітхає, притискає пляшку до грудей.
— А настійка ж на бруньках… Я думав, ми з Глібом у шахи пограємо…

Я мало не сміюся вголос.

Аліна проходить повз мене, піднявши підборіддя. Очі блищать — не від сліз образи, а від злості.
— Проміняти мене на це непорозуміння? — кидає у бік Марго.

— Не варто ображати мій вибір, — кажу і нахиляюсь до Марго, торкаючись губами її скроні. Вона здригається, як від струму. І мені чомусь хочеться зробити це знову — не для публіки, а просто тому, що вона тепла, справжня, і пахне трохи тривогою, трохи кавою.

— Володимире, — додаю вже буденно, — якщо хочеш, залишайся на чарку чаю. Марго, ти ж не проти?

— Хіба якщо на одну, — відповідає вона тихо. — Тобі ж завтра за кермо.

Коли двері за Людмилою й Аліною нарешті зачиняються, я видихаю. Марго стоїть поруч, усе ще напружена. У неї в очах — сумнів: вірити мені чи ні. І я навіть не можу її звинувачувати.

Бо, якщо чесно, навіть я би собі не повірив.