24 Я нікого не запрошував

Гліб мовчить про свій «спосіб». А я не питаю. У ньому є щось таке — небезпечне, приховане, мов напруга перед грозою. Він бере телефон, говорить коротко, різко, впевненим тоном. Я чую уривки: «рахунки… закупівлі… ліс… перевірити постачання». Відвертаюсь у вікно й навіть радію, що він мене більше не чіпає.

Дивно — але мені стає легше. Я думаю про Андрія. Тепер у нього будуть ліки. І попри те, що попереду мене чекає розмова з Борисом, настрій чудовий. Наче хтось раптом дав мені право дихати повними грудьми. Можливо, це просто полегшення. А може — відчуття, що хтось узяв і вирішив проблему, яку я тягла роками.

Коли ми під’їжджаємо до будинку, серце стискається. За цими вікнами минули роки мого “розпрекрасного” життя з Борисом. І все одно я ловлю себе на тому, що сподіваюсь — може, він отямиться. Але десь у глибині душі знаю: ні. Це самообман.

І не тому, що поряд зі мною Гліб. Хоча… його впевненість, цей спокій і сила викликають у мені дивні, зовсім недоречні відчуття. Просто я нарешті побачила різницю між чоловіком, який створює проблеми, і тим, хто їх вирішує. І стало боляче усвідомлювати, що Борис ніколи не буде другим.

— Почекаєш у машині? — питаю, коли Гліб зупиняє авто біля під’їзду.
— Думаєш, я відпущу свою дружину до неадеквата? — він навіть не кліпає.
— Борис просто приревнував, — кажу тихо. — А ти б не ревнував на його місці?
— Я б не змушував свою жінку робити те, що їй огидно, — спокійно відповідає Гліб. — І тобі більше не доведеться працювати. Поки ти — моя дружина.

Він виходить, обходить машину й відчиняє дверцята. Я дивлюсь на високий поріг джипа, гадаючи, як би вийти акуратно. Гліб навіть не дає мені часу подумати — підхоплює за талію й ставить на землю. Його пальці на мить затримуються на мені. І від того дотику все всередині стискається, а серце робить дивний ривок. Я вдихаю глибше й удаю, що не помітила.

Ми йдемо до під’їзду. Замок замкнений зсередини. Дзвоню. Борис відчиняє одразу — наче чекав. Його обличчя спотворює злість.
— Що, самій за котом прийти не вистачило духу? — випалює він. — Бо совість замучила? Зрадила — от і очі відводиш!
— Де кіт? — запитую рівно. Розмовляти з ним спокійно важко, але я намагаюся.
— Лови сама, — кидає він і йде вглиб квартири.

Погляд ковзає по кухні: посуд у раковині, розкидані речі. Мене обпікає сором перед Глібом, що стоїть у коридорі й мовчки спостерігає. Але він не заходить далі. Його спокійна присутність додає мені впевненості. Якби не він — я, мабуть, уже просила б Бориса «почати спочатку».

— Кс-кс-кс, Мурчику… — кличу. З-під дивана виглядають перелякані очі. Бідолашне створіння. Я простягаю руки. — Іди сюди, мій хороший…

Дорогою назад ми мовчимо. Гліб тримає в одній руці мою сумку, у другій — переноску з котом. Мурчик не нявчить, наче розуміє, що все позаду. Я дивлюсь на нього — і мені теж здається, що позаду залишилось щось дуже важке.

У вітальні чути голоси. Я насторожуюсь.
— У нас гості? — питаю.
— Я нікого не запрошував, — відповідає Гліб, стискаючи щелепи.

І я розумію — далі буде щось цікаве.