23 Чоловік, який не створює проблем

— Отже, їдемо в лікарню, — виносить свій вердикт Гліб, навіть не дивлячись на мої спроби заперечити. — Зараз в усьому розберусь.
— Та не обов’язково, я сама...
— Мовчи, жінко, коли чоловік вирішує проблеми, — перебиває він спокійно, але безапеляційно. І виглядає так серйозно, що сперечатися з ним просто не виходить. Мені навіть трохи дивно — коли востаннє поруч був хтось, хто не створював проблем, а реально їх вирішував?

Я телефоную Віці — кажу, що скоро приїду провідати Андрія. Він зараз у лікарні, проходить черговий етап лікування. Його діагноз складний, рідкісний, не смертельний, але хронічний. Лікарі кажуть, що потрібен час, терпіння і гроші. А грошей якраз катастрофічно не вистачає. Ми з Вікою вже давно живемо на межі. І хоч би що казала мама чи Борис, я не можу втратити роботу.

Гліб слухає мої розгублені пояснення мовчки, не перебиває, тільки іноді киває. А потім коротко:
— Їдемо. Я сам поговорю з лікарем.

У лікарні він поводиться, як удома. Просто йде прямо до завідувача відділення. Не дивуюсь — він, мабуть, і тут меценатом числиться.

Я ж піднімаюсь до Віки. Андрія не пускають відвідувати — стерильна зона. Лікування виснажує його, і будь-яка інфекція може бути небезпечною.
— Що там у тебе відбувається? — питає сестра, коли я заходжу.
— Знайшла роботу, — кажу зітхаючи. — А Борис влаштував істерику, написав заяву в поліцію.
— Я ж тобі казала, що вам треба було давно розійтися, — Віка втомлено посміхається. — Він тебе з’їдає.
— Мама каже, що я маю терпіти.
— Вона старої закалки. Вважає, що жінка без чоловіка — неповноцінна.

Я раптом відчуваю полегшення — хоча б одна людина на моєму боці.

Двері відчиняються, і на порозі з’являється Гліб у супроводі завідувача.
— Ми все владнали, — каже він спокійно. — Костянтин Павлович надішле моєму секретареві список необхідних ліків. Усе буде сьогодні до обіду. А решту — завтра зранку доставлять із столиці.
— Ви мали сказати раніше, що у вас є такі можливості, — з легким докором каже лікар і тисне йому руку.

Я стою, не знаючи, як реагувати. Віка дивиться на мене широко розкритими очима.
— Мила, познайомиш мене з родичами? — усміхається Гліб і спокійно обіймає мене за талію.
— Маргарито… ти ж казала тільки про роботу… — шепоче Віка.
— Що, скромниця моя не зізналася, що ми одружились? — Гліб нахиляється і цілує мене в скроню. — Я й сам не вірю у своє щастя.

Віка кліпає, намагаючись щось сказати, а потім просто зітхає:
— Тепер зрозуміло, чому Борис розпсихувався. То ви справді допоможете Андрієві?
— Звісно. Це найменше, що я можу зробити для рідні, — киває він. — А тепер ми поспішаємо, треба ще забрати домашню живність.

— Приїзди до нас якось, — кажу я сестрі, поки виходимо. — Не тільки ж йому друзів приводити.

Ми їдемо в машині, і я ловлю себе на тому, що все ще не можу отямитися. Він справді оплатить лікування Андрія. Це не просто допомога — це цілий рік нашого виживання. Ціла нова надія. І мені навіть боляче від усвідомлення, що для нього це просто ще один жест — як купити дорогий годинник чи подарувати комусь авто.

— І хіба я не ідеальний чоловік? — самовдоволено питає Гліб, глянувши на мене через плече.
— Ідеальний, — відповідаю, намагаючись усміхнутися.

Та всередині стискається серце. Ми обидва знаємо, що вся ця “ідеальність” — не для мене. Не справжня. Я не знаю, навіщо він це робить. Не вірю, що все через любов. І треба триматися, щоб не почати вірити в цю красиву брехню.

— Ти виглядаєш засмученою, — каже він, торкаючись моєї долоні. — Що тепер не так?
— Все добре, — усміхаюся натягнуто. — Я просто… дуже вдячна. Тільки вирахуй потім усе з моєї зарплати, гаразд?
— То ти боїшся, що не розрахуєшся зі мною? — він примружує очі, нахиляється ближче. — Є спосіб, як це зробити…