22 Прощайся з котом

На телефон приходять дві смс одна за одною. Перша — від Бориса. “Прощайся з котом.” Серце стискається, наче в груди влили лід. Я перечитую повідомлення ще раз, потім ще. Він справді здатен на таку підлість. Кіт ні в чому не винен, і все ж саме він зараз стає розмінною монетою у наших стосунках. Руки тремтять.

— Щось сталося? — Гліб підводить погляд від чашки кави, і його тон м’який, але уважний.

— Борис... — ковтаю повітря, намагаючись не розплакатись. — Він написав на тебе заяву в поліцію. І... погрожує позбутися мого кота.

Я намагаюся вимовляти спокійно, але голос зривається. В голові крутиться вчорашня розмова з мамою, як вона ледь не кричала в слухавку, захищаючи Бориса, навіть не вислухавши мене. Я ж не винна, що він влаштував ту сцену, що бився, що зробив із себе посміховисько. Але для мами винна завжди я.

Гліб спокійно відставляє чашку й зітхає. — Я в курсі, — каже він рівно. — Учора мені телефонували з цього приводу. Я попросив не втручатися. Справу закриють ще до того, як вона встигне дістатися суду.

Від цих слів у мене підкочується хвиля полегшення. Я навіть не помічала, як глибоко дихала, поки говорив Гліб. Мабуть, він і справді мав на увазі мене, коли згадував “жертву”. Тільки не в тому страшному сенсі, який я собі вигадала. Може, я даремно весь цей час на нього дивилась з пересторогою?

— Але… кіт, — нагадую я, стискаючи в руках телефон. — Він там сам, а Борис здатен на що завгодно, якщо розлютиться.

— Поїдемо, заберемо, — спокійно каже Гліб. — І речі твої заберемо. Заодно купимо щось нове, бо не личить моїй дружині ходити в одному і тому самому.

— Мені не треба нічого нового, — бурмочу. — Я не з тих, хто ганяється за речами.

— Тоді просто заберемо кота, — усміхається він. — Хоча я б не відмовився побачити, як ти вибираєш сукню.

Я закочую очі, але всередині щось теплішає. Можливо, через те, як він це сказав — не зверхньо, а з тією ж легкістю, з якою інші говорять про дрібниці.

— Тільки… твої собаки, — згадую нічне виття, яке досі стоїть у вухах. — Вони не зачеплять кота?

— Не хвилюйся, — Гліб підморгує. — Вони у мене чемні. І сидять у вольєрі, якщо не рахувати деяких, хто має звичку блукати ночами по будинку.

Його слова звучать двозначно, але я роблю вигляд, що не розумію натяку.

Я мовчу кілька секунд, перш ніж наважуюсь продовжити. Бо зараз треба говорити про те, через що я взагалі погодилась на цю роботу.

— Глібе Олеговичу… — починаю обережно, — я хотіла запитати про гроші.

Він нахиляє голову трохи набік, розглядаючи мене, ніби намагається розгадати, що саме я маю на увазі.

— Гроші? — перепитує. — Щось сталося?

— Просто… мені потрібні кошти. Не для себе, — поспішно додаю. — Моя сестра, Віка, просила допомогти. У неї син, Андрій, зараз у лікарні. Йому потрібне лікування, а я… я не можу відмовити.

Гліб кладе виделку, обходить стіл і сідає поруч. Його коліно торкається мого, і я відчуваю це дотиком шкіри, навіть крізь тканину халата.

— І ти не маєш чому соромитись, — каже він м’яко. — Якщо потрібні гроші — просто скажи скільки. Я не вимагаю пояснень.

— Але це не благодійність, — кажу тихо, — я хочу отримати те, що заробила.

— Гроші будуть, — він усміхається і бере мою руку, ніби щоб підкреслити серйозність слів. Його пальці теплі, упевнені, сильні. — Але зараз не говорімо про роботу. Ми ж не просто колеги, Марго.

Від цього звертання по імені серце стискається, а думки знову заплутуються. Я не розумію, ким він мене бачить: співробітницею, союзницею чи вже кимось іншим. Та я точно знаю одне — поруч із ним мені стає важко дихати. Не від страху, як раніше, а від чогось іншого. Більш небезпечного.