21 Не хотіла, але дозволила

Я прокидаюсь рано — звичка, що в’їлась у тіло ще з тих часів, коли день починався зі звіту і чашки холодної кави. Тепер звітів немає, але звички залишились. На кухні пахне смаженими тостами і кавою — Каміла вже все приготувала, як завжди, бездоганно. Лише одного бракує — моєї дружини.

Коли вона нарешті з’являється, з розпатланим волоссям, у білій сорочці поверх домашніх шортів, я мало не сміюся вголос. Така розгублена, така справжня, немов дівчинка, яку вперше привезли в чужий дім.

— Доброго ранку, пані дружино, — кажу, не стримуючи усмішки. — Мені навіть образливо, що ти не прийшла мене будити.

Вона кліпає, намагаючись зорієнтуватись у моєму тоні.

— Я не знала, котра година, — бурмоче. — І вирішила не заважати.

— Як скромно, — я роблю ковток кави. — А я, між іншим, прокинувся у порожньому ліжку. І це було… сумно.

Вона нервово сміється, відводячи очі.

— Можна подумати, ви очікували, що я вас там чекатиму.

— Не очікував, але сподівався, — кажу майже серйозно. — Дружина мала б виконувати свої обов’язки — гріти чоловікові ліжко.

— Ви жартуєте.

— Хочеш перевірити? — усміхаюсь кутиками.

Вона опускає погляд у чашку, і я бачу, як легке рум’янце забарвлює її щоки. Вона робить вигляд, що вивчає малюнок на столі, але пальці трохи тремтять.

— Глібе Олеговичу, — нарешті каже тихо, — це не смішно.

— Гліб, — поправляю. — Для тебе просто Гліб. Ми ж, здається, вже навіть цілувались.

Вона підводить на мене очі — обережно, наче боїться повторення. І, мабуть, має рацію, бо я в ту саму мить нахиляюсь ближче, перехоплюючи аромат її шкіри. М’який запах шампуню й кави змішується у щось небезпечно приємне.

— Глібе… не треба… — каже, але не відходить.

Я ковзаю пальцями по її щоці, нахиляюсь ще ближче.

— Ти впевнена? — питаю майже пошепки.

Вона робить короткий вдих — і не відповідає. Цього достатньо. Мої губи торкаються її губ — обережно спершу, наче пробую, чи не втече. Вона не тікає. Навпаки — відповідає. Несміливо, але щиро. І ця мить, коротка, напружена, гірка й солодка водночас, тягнеться вічністю.

Коли наші губи зустрічаються, я розумію, що перегнув. Це мало бути просто грою — легким фліртом, щоб збити її з пантелику, розвеселити, перевірити, як реагує. Але щойно відчуваю її дихання, тепло її шкіри, все йде не за планом. Вона не відштовхує. І це — кінець моєї самовпевненості. У грудях щось стискається, ламаючи спокій, який я так дбайливо будував. Її смак — не просто солодкий, він живий. І від нього важко відірватися. Я мав би зупинитись, жартом усе згладити, але чомусь не хочу.

Коли я нарешті відступаю, вона сидить, мов ошпарена.

— Я ж просила, — каже тихо.

— І все одно дозволила, — відповідаю спокійно, повертаючись до своєї чашки. — Не обманюй себе, Марго. Між нами щось є.

Вона встає різко, стілець рипить по плитці.

— Ви просто… звикли отримувати те, чого хочете.

— А хіба це погано? — питаю м’яко. — До речі, ввечері у нас гості. Влаштуємо маленьку вечірку на честь нашого «одруження».

— Навіщо? — підозріло стискає руки.

— Бо в кожній грі треба тримати фасад, — я усміхаюсь, дивлячись, як вона ковтає слова. — І я хочу, щоб ти виглядала бездоганно. Моя дружина має бути центром уваги.

Вона зітхає і йде, навіть не торкнувшись свого тосту. Я проводжаю її поглядом і мимоволі усміхаюсь. Злюща, недосвідчена, горда — і все одно приваблива до болю.

Я роблю ще ковток кави й кидаю через плече:

— І, Марго… Якщо раптом захочеш все ж зігріти моє ліжко — двері не замкнені.