20 Ідеальна жертва

Мій телефон завібрував на столі. Погляд ковзає по екрану — «Мама». Серце стиснулося: починається те, чого я так боялась.

Піднімаю слухавку і без зайвих слів іду на другий поверх — не хочу, щоб Гліб Олегович підслухав. Тут, у цій величезній тиші, кожне слово прозирає крізь стіни. Я закриваюсь у своїй кімнаті й прошепчую:

— Ало, мамо.

— Рито, що ти накоїла? — її голос повний докору. — Що це за цирк?

— Нічого такого, — намагаюся звучати спокійно. — Я поясню все пізніше.

— Пояснювати? Такий сором! Борис мені вже розповів. Ти як нас виховувала? Ночувати в чужому домі — це неприйнятно!

— Мамо, це робота, — прошепочу я. — Ти не знаєш усієї правди… Ми робимо це заради Жені. Йому потрібне лікування.

— А Борис хіба не допомагає? — вона не вгамовується, і я відчуваю, як у горлі висихає.

Я не в силах відкрити їй усю правду — вона не зрозуміє. Пишу коротке повідомлення: «Завтра заберу Мурчика і свої речі. Роботу не кину». Потім кладу телефон і лягаю, але спати не виходить: голод гризе, голова гуде, тіло відмовляється заспокоїтись.

Тиха кухня притягує: крадусь туди, аби хоч щось з’їсти. Йду тихо, щоб не розбудити будинок, але зловісна нитка в грудях не відпускає. Раптом чую у коридорі низький голос — шепіт, що ламає спокій ночі.

— Вона нічого не підозрює… — каже голос Гліба Олеговича.

Я завмираю й завмираю за портьєрою біля вікна. Нічого не порушила, але не хочу, щоб він мене бачив. Ховалися — смішно, але реакція інша: страх і якась дитяча сором’язливість. Кроки наближаються.

— Я ж просив — дай мені довести справу до кінця, — чую далі. — Якщо почнете втручатися, це буде несправедливо.

Проходить повз, і я розумію, що підслуховую розмову, яка стосується мене. Кров підступає до мозку. Далі — рядок, від якого в мене холодніє спина:

— Марго — ідеальна жертва, — каже він тихо.

Серце ніби уповільнює хід. «Жертва» — слово, що звучить як вирок. Що він планує? Що означає «ідеальна»? Мої думки метушаться: втекти негайно, схопити речі, втекти у темряву. Але з вікна чути виття — собаки в парку, і це перекреслює мою найпростішу можливість втечі.

Я чекаю. Кроки віддаляються. Коридор порожній, але тремтіння тіла не минає. Намагаюся тихо піднятися сходами, по-домашньому навшпиньках, і сховатись у туалеті — хоч туди, хоч кудись, де можна зібрати думки.

У голові дзвенить думка: «Він обрав слово ‘жертва’ — значить, усе серйозно». Може, я перебільшую, але інтуїція кричить: тут щось не так. Мені страшно залишатися одна на ніч.

За дверима кімнати стою кілька хвилин, відчуваю, як голоси ночі наповнюють простір. Потім роблю практичне: замикати. Вертаюсь до дверей і засовую важкий комод під ручку — дитячий, але відчутний бар’єр. Залишаюся на ліжку, серце трохи вгамовується. Розумієш: це дурниця, але це моя маленька фортеця.

«Зранку піду», — кажу собі. І це останнє, що втішає. Разом з важким, тиснучим відчуттям, що я в цьому будинку не просто гостя — я чиясь фігура у великій грі. Але поки що лишаюсь. До світанку — зроблю вигляд, що все під контролем.