19 Я достатньо переконливий, чи повторити?

Я задкую до їдальні, не відводячи від нього погляду. Повітря раптом стає густим, наче його не вистачає. У грудях — гаряча порожнеча, а долоні зрадницьки тремтять. В очах Гліба спалахують зеленкуваті іскорки — небезпечні, гіпнотичні.
— Що тут прояснювати? — нарешті видавлюю. Голос звучить хрипло. — Це ж… ваше особисте. Я не збираюся втручатися.
— Ще раз повториш комусь, що я гей — і пошкодуєш, — каже він тихо, але кожне слово наче лезо.
— Я зрозуміла, — відповідаю швидко. — І не дурна. Ви ж, напевно, одружились… ну, для прикриття? — додаю нерішуче. — Я нікому не скажу, обіцяю.

Відступаю ще на крок — і спиною впираюсь у холодний одвірок. Серце б’ється гучно, так, що аж у вухах дзвенить. Я не встигаю навіть видихнути, як він уже поруч. Гліб хапає мене за лікоть, і від того дотику мене обпалює, мов розпеченим залізом.

— Не треба мене собакам… — шепочу, сама не знаючи, навіщо це кажу.
— Не треба, — його голос опускається нижче, стає майже муркотінням. — Бо ти мені потрібна.
— Навіщо?.. — запитую, ковтаючи повітря.
— На вечерю, — він ледь усміхається, і ця посмішка небезпечна. — Я з’їм тебе.

— Ти… псих, — видавлюю. Але звучить це зовсім не переконливо.
— Може, й псих, — він нахиляється ближче, — але точно не гей, Марго.

Його подих торкається моєї шкіри — теплий, майже гарячий. Потім губи. Ледь-ледь, наче випадково, але мене ніби прошиває струмом. Від його дотику тіло реагує само — раптово, неочікувано, соромно. Десь усередині все стискається, а потім розквітає пульсуючим жаром.

Гліб не цілує по-справжньому — ще ні. Просто тримає мене за руку, водить пальцем по зап’ястю, і я ловлю себе на тому, що не відштовхую. Не можу. Серце калатає, як божевільне, а подих виривається уривками. Його обличчя — зовсім поруч, і мені страшно, але не через небезпеку. Страшно, бо хочеться.

Він завмирає на мить — ніби вагається. Між нами — подих, напруга, що натягнулась до краю. І тоді його пальці торкаються мого підборіддя, легенько піднімають обличчя. В очах Гліба блимає щось невловиме — не розрахунок і не хіть, а дивна, хвороблива ніжність, якої я від нього точно не чекала.

Я відчуваю, як щоки палають. Хочу сказати щось гостре, кинути жарт, втекти, але слова розсипаються всередині. Він нахиляється, і все навколо зникає. Лише дотик губ — обережний, ледь вловимий, як перший подих після довгої паузи. Мене наче вивертає зсередини: відчуття занадто яскраві, занадто живі, щоб залишатися байдужою.

Я не помічаю, як відповідаю йому. Спершу невпевнено, потім глибше, віддаючись цій хвилі, що накриває зненацька. Його рука ковзає до моєї талії, стискає легенько — і в цьому жесті стільки власності, що мені стає моторошно.

Я відштовхуюсь, важко дихаю. 

— Не треба, — прошепотіла, і навіть мені самій чути, що це не наказ, а прохання.
— Чому? — тихо питає він, торкаючись мого волосся.
— Бо ти… ти не повинен, — відповідаю, відступаючи на крок. — Це неправильно.
— Неправильно — це коли хочеш і відмовляєшся, — його голос звучить спокійно, але в ньому чути напругу. — І я не збираюся робити вигляд, що між нами нічого немає.

Я не знаю, що сказати. Його слова наче розтинають повітря між нами, і я відчуваю, як все всередині клекоче. Злість, страх, сором, і ще щось — глибше, незрозуміле. Те, чого не хочеться називати.

— Ви… ти просто граєшся, — нарешті вимовляю, намагаючись тримати рівний голос.
— Може, — він усміхається, але в очах знову те саме м’яке світло. — Але гра ця давно вже не схожа на розрахунок.

Я відвертаюсь, ховаючи погляд. На губах ще пульсує його дотик, шкіра горить, і я розумію: щось змінилося. Безповоротно. І як би я не переконувала себе, що це лише випадковість — всередині вже оселилось інше почуття. Небезпечне, заборонене, але таке живе, що його неможливо заглушити.

— То що, досі сумніваєшся в моїй орієнтації? — Гліб говорить тихо, але в його голосі бринить насмішка. Його пальці ковзають по моєму зап’ястку, а потім він різко притягує мене ближче.

Я натикаюсь на твердість його грудей і відчуваю, як подих перехоплює. Тісний простір між нами наповнюється чимось важким, гарячим — і я раптом усвідомлюю, що серце гупає десь у горлі. Він нахиляється до мого вуха, і тепле повітря його подиху лоскоче шкіру.

— Досить переконливо, правда? — шепоче він.

Я не встигаю відповісти. Мозок запізнюється за тілом — бо те вже горить, реагує, хоч я й лякаюсь власних відчуттів. Невже така проста близькість може викликати стільки хаосу?

— Відпусти, — прошу. Голос звучить тихо, але навіть мені чути, що це не наказ, а радше прохання.

Він дивиться мені просто в очі. Занадто пильно, занадто близько. І, на диво, просто розтискає пальці.

— Гаразд, — каже спокійно, навіть м’яко. — Не хочу тебе лякати.

Я роблю крок назад, намагаючись відновити рівновагу. Долоні палають, щоки теж. Дихаю глибоко, але всередині все ще шторм.

— Вибач, — ледве чутно кажу. — Просто… це все занадто.

— Розумію, — він злегка усміхається. — І не хвилюйся, я можу чекати.

Ця його фраза звучить не як жарт. Вона, навпаки, змушує мене нервово ковтнути повітря. Він справді готовий чекати — і саме це мене лякає найбільше.

Гліб бере мене за руку, але тепер легко, без примусу, як дорослий бере дитину, яку веде через дорогу.
— Ходімо вечеряти. Каміла образиться, якщо ти навіть не спробуєш її десерт. Полуниця то так, для розгону…

Я не сперечаюся. Мені просто не вистачає сил. Його дотик, навіть без натиску, залишає відбиток — невидимий, але відчутний.

У їдальні все виглядає ідеально: свічки, срібні прибори, аромат свіжоспеченого м’яса. Тільки апетиту вже немає.
Гліб обходить стіл, відсуває мені стілець і, не питаючи, накладає у тарілку кілька шматків запеченої телятини.

— Ти сьогодні майже нічого не їла, — бурмоче він, розливає шампанське. — Це не обговорюється.

Я знизу дивлюся на нього — він спокійний, навіть лагідний. Наче той, хто хвилину тому стискав мене так, що перехоплювало подих, був зовсім іншим чоловіком.