17 Ти ревнуєш?

Свічки на столі догоряють. Від шампанського у мене тепліє всередині, але думки все одно плутаються. Будинок занадто великий, щоб почуватися тут спокійно. Дощ за вікном давно стих, і тільки рідкі краплі стікають по шибці, залишаючи довгі сліди. Гліб сидить навпроти, спокійний, розслаблений, мовби цей день був для нього звичайною діловою операцією, а не фіктивним шлюбом.

— Смачно? — питає він, спостерігаючи, як я допиваю останній ковток шампанського.

— Так, — відповідаю тихо. — Дякую.

Він усміхається краєм губ і підсуває мені тарілку з полуницею. Погляд такий, ніби він мене хоче з’їсти з цією полуницею. В горлі пересихає. Серце починає битися швидше.
— Десерт. Вітаміни, — тон нейтральний. Але цей погляд… 

Я беру одну ягоду, але в цей момент телефон на тумбі починає вібрувати. Серце стискається. На екрані — Борис.

— Не бери, — каже Гліб тихо, але тоном, який не терпить заперечень.

— Це… мій чоловік, — шепочу, не відводячи погляду від телефону.

— Колишній, — уточнює він спокійно, наливаючи собі шампанське. — Юридично взагалі — ніхто.

— Але ж ти знаєш, що це не по-справжньому, — намагаюсь пояснити.

— Я знаю, — його голос майже ніжний. — Але зараз ти не повинна ні перед ким виправдовуватись.

Телефон знову дзвонить. Гліб кладе келих, повільно встає й обходить стіл. Його присутність раптом тисне, мов повітря стало густішим.

— Візьми, — каже він, нахиляючись ближче. — Я хочу послухати, як ти говоритимеш із ним.

Мене пронизує хвиля протесту, але рука тремтить, коли я натискаю “прийняти”.

— Де ти? — Борис кричить одразу, навіть не вітається. — Тебе попустило?!

— Я казала, що не приїду, — відповідаю я тихо. — Мені треба залишитись тут, по роботі.

— По роботі? Ти здуріла?

Гліб повільно проводить пальцем по спинці мого стільця. Просто торкається — і цього вистачає, щоб мені стало важко дихати.

— Не кричи, — кажу я в слухавку. — Ми поговоримо завтра.

— Марго, я приїду за тобою! Ти чуєш? Я…

Зв’язок обривається — Гліб легким рухом забирає телефон із моїх рук і кладе його на стіл.

— Не треба псувати вечір, — каже спокійно. — Він не має права підвищувати на тебе голос.

— Ти не розумієш… — починаю, але він кладе пальці мені під підборіддя, примушуючи підняти голову.

— Навпаки, дуже добре розумію. — Його голос тихий, низький, ніби мурчання хижака. — Так розмовляють чоловіки, які вважають, що жінка — це їхня власність.

Ми дивимось одне одному в очі. Мої пальці мимоволі стискають край столу.

— Я не віддам тебе людині, яка кричить у слухавку, — додає він нарешті. — Ти заслуговуєш на інше.

— Ти мене не знаєш, — кажу, намагаючись вирватись із його погляду.

— Знаю більше, ніж ти думаєш. — Він торкається мого волосся, легко, майже нечутно. — Я бачив твої очі, коли ти дивилась на телефон. Там не любов, Марго. Там страх.

Я відвертаюсь, щоб він не бачив, як це болить.

— Ти ревнуєш, — кажу нарешті.

— Можливо, — зізнається без тіні сорому. — Але я не приховую своїх почуттів. На відміну від тебе.

Гліб відкорковує шампанське. Ще одна пляшка. 

— Треба все ж відсвяткувати цей день, — каже, посміхаючись. 

Певний час ми мирно їмо, і я трохи розслабляюсь. 

Аж поки тихий затишок будинку не розриває гучний дверний дзвінок. Звук не вгаває, так ніби невідомий гість хоче спалити систему оповіщення. Чомусь мені стає страшно.