16 Традиції носити наречену на руках

Маєток у сутінках виглядає трохи моторошно. Старовинні стіни чорніють від дощу, ліхтарі відкидають химерні тіні на фасад, і здається, що вікна спостерігають за мною. Але я заспокоюю себе: я тут не одна. Є ж персонал. Так, не панікуй, Марго. Це просто будинок. Просто нове місце роботи. Просто фіктивний шлюб.

Я йду в спальню, думаючи про Гліба. У світлі каміну його профіль здавався висіченим із каменю — різкий, зосереджений, небезпечний. І я знову ловлю себе на тому, що роздивлялась його занадто довго. Такий чоловік — і раптом гей… шкода, якщо чесно.

Я набираю Борю, щоб відволіктися. Серце б’ється десь у горлі.

— Скажи, що ти вже під’їжджаєш додому, — його голос спокійний, але цей спокій завжди перед бурею.

— Ні, я сьогодні не приїду, — кажу рівно. — Роботодавець наполягає, щоб я жила на місці.

— Он як, — він зітхає. — І те, що у тебе сім’я, його не хвилює?

— Не хвилює.

— Відмовся від цієї роботи.

— Не можу.

— Марго, або через годину ти вдома, або начувайся, — голос стискається в крик. Я чую, як у нього на тлі мявчить кіт.

— Ти Мурчика вдарив?

— Нічого цій тварі не буде! — гаркає, і зв’язок обривається.

Руки тремтять. Страх стискає шлунок. Я набираю знову — він не бере слухавку. Пишу коротке повідомлення:
“Я заберу Мурчика завтра. І свої речі. З роботи не звільнюсь.”

Пальці б’ють по екрану. І все одно хочеться плакати. Борис не зрозуміє. Мама теж. Для них він — ідеальний чоловік. Тільки я знаю, як це — ходити навшпиньках, щоб не викликати вибух.

— Чим засмучена моя дружина? — низький голос вириває мене з думок. Я здригаюсь. Гліб стоїть зовсім поруч, у темряві, і коли кладе руки мені на талію — я мало не підскакую.

— Я задумалась, що не маю речей, — кажу, ковтаючи нервовий сміх. Його долоні теплі, сильні, і на мить хочеться не відштовхувати, а залишитись у цих обіймах. Але я стримуюсь і знімаю його руки з себе.

— Завтра купимо, — відповідає він спокійно, відчиняючи двері. І раптом підхоплює мене на руки.

— Ти що робиш?! — я викрикую, обхоплюючи його за плечі, щоб не впасти.

— Традиція, — бурмоче біля мого вуха. Його подих теплий, і мені стає гаряче. — Наречену треба перенести через поріг на руках.

Його щетина злегка коле мою щоку, коли він чмокає мене — швидко, але так, що серце зривається з місця.

— Постав мене, будь ласка, — прошу тихо.

— Добре-добре, — він сміється, ставить мене на підлогу й ледь торкається моєї спини, спрямовуючи всередину. — В гардеробі й ванній бери все, що потрібно. Потім спустись до вітальні — вечеряємо. І я покажу тобі сімейний альбом.

Коли він іде, я ще кілька секунд стою в спальні. Підлога блищить від воску, десь із глибини будинку чути цокіт годинника. Тиша здається живою.

Спальня простора, ліжко з високим балдахіном і великим дзеркалом біля шафи. З вікна видно сад, де блищать краплі після дощу. Я знімаю мокрі туфлі, витираю волосся рушником і вдихаю глибше. Пахне старим деревом, квітами і чимось дивним — сумішшю часу й чоловічого парфуму.

Телефон блимає. Повідомлення від Бориса: «Пошкодуєш».

Я кладу телефон на тумбочку, вимикаю звук і опускаюсь на край ліжка. В голові роїться: гроші, робота, мама, кіт, цей будинок, Гліб… Його усмішка. Його руки.

— Ну і вляпалась ти, Марго, — кажу сама собі.

З коридору чути кроки. Рівні, впевнені. Він.

— Готова? — лунає його голос.

— Зараз, — відповідаю, хапаючи першу-ліпшу сукню з гардероба.

У дзеркалі відбивається моє обличчя — втомлене, але з дивним блиском в очах.