15 А ти часом не гей?

Я сиджу на дивані у вітальні, намагаючись не дивитись у його бік. Повітря густе від запаху кави й диму — Гліб палить, стоячи біля каміна, наче герой із фільму, якого я ніколи не дивилася. На столі — келихи з вином, які ми навіть не чіпали. Від усього цього мені дивно. Занадто затишно, занадто домашньо, як для людей, які щойно «одружилися» за угодою.

— Нам треба домовитись, — кажу нарешті, не витримуючи тиші.

— Про що? — він навіть не повертається, затягується повільно. — Мені здавалося, ми вже домовились.

— Про те, що буде далі, — я зводжу плечі, намагаючись звучати впевнено. — І без дурниць.

— Дурниць? — він усміхається куточком губ, нарешті повертаючись до мене. — А що саме ти вважаєш дурницями?

— Наприклад, фотографії, — кидаю різко. — Не треба мене тягати в кадр.

Він підходить ближче. На телефоні миготить екран — і перш ніж я встигаю щось зробити, Гліб сідає поруч, охоплює мене рукою й підносить камеру.

— Посміхнись, — каже тихо. — Це просто селфі.

— Припини! — шиплю, намагаючись вислизнути, але він не відпускає.

— Не пручайся. На пам’ять про цей день.

— Для чого?

— Щоб усе виглядало переконливо, — каже спокійно, і клацає знімок. — У соцмережах мають бачити, що ми справжня пара.

Я завмираю. Відстань між нами смішна. Його пальці торкаються мого плеча, і від цього по шкірі пробігає мурашками. Мені хочеться відсунутись, але не можу. Серце б’ється дико.

— Ти серйозно викладеш це кудись? — питаю, коли він гортає щойно зроблене фото.

— Уже виклав, — спокійно каже. — І статус змінив.

— Що?

— «Одружений».

— Ти… — я вдихаю різко. — Ти з глузду з’їхав? Навіщо це?!

— Щоб ніхто не ліз, — каже він просто. — У тому числі твої “старі знайомі”.

Я стискаю губи. Він явно натякає на Бориса. Звідки він взагалі знає?

— Ти не маєш права…

— Маю, — його голос стає тихішим, але твердішим. — Ми підписали угоду. Публічність — частина цієї гри.

— Гра, — повторюю я. — Саме так. І не більше.

— Звісно, — відповідає з тією самою рівною усмішкою. — До вечері, до речі, залишилось двадцять хвилин. Піди перевдягнись.

— А якщо не хочу?

— Тоді вечерятимеш гола, — каже він, злегка схиливши голову, і знову дивиться в телефон.

Я мовчу. Він знову спокійний, ніби й не було цієї напруженої сцени. Телефон на його коліні блимає новими повідомленнями, але він навіть не дивиться. Нарешті простягає мені, не відриваючи погляду від екрана телевізора.

— Подивись, хто пише.

— Не буду, — кажу одразу.

— Чому? Боїшся?

— Тобі не здається, що я не твоя секретарка? — піднімаю брову.

Він тихо сміється. Але не весело — так, злегка знущально.

Я спостерігаю за ним, і раптом мені спадає на думку абсурдна здогадка. Гарний, доглянутий, елегантний, з манерами. Усе занадто правильно. Занадто гладко.

— Глібе, — кажу, нахиляючись трохи ближче. — А ти… випадково не гей?

Він різко повертає голову.

— Що?

— Ну… просто все так дивно. Одружився з першою-ліпшою. І одразу виставив це в мережу. Якось… занадто показово.

Він мовчить кілька секунд, потім хрипко сміється й проводить рукою по обличчю.

— Ти сьогодні сильно вдарилась головою, Марго.

— Тобто ні?

— Тобто ні, — каже коротко. — Але я пробачу тобі цю маячню. У тебе сьогодні стрес.

Я хмикаю. Але всередині раптом легшає. Бо, мабуть, він справді не збирається до мене чіплятись. Просто… виконує план. І хай так і буде.

— Тоді чудово, — кажу і встаю. — Я піду перевдягатись.

— Добра ідея, — його погляд ковзає по мені повільно. — Святкова вечеря все ж таки.

Я відчуваю, як щоки наливаються жаром, але не відповідаю. Просто йду до дверей. І чомусь здається, що його усмішка мені в спину — зовсім не про жарт.