14 Якщо все робити правильно

Я стою на балконі, загорнута в плед. Вітер куйовдить волосся, небо тьмяне, затягнуте важкими хмарами. Здалеку чути шум лісу й далекий гуркіт грому. Все навколо здається чужим, навіть запах цього повітря — надто чистий, надто вільний для мене. Я вдихаю глибше, та від цього лише болить у грудях. У кишені знову вібрує телефон — Борис. Третій раз за вечір. І я знову не відповідаю. Не можу. Не знаю, що сказати. Як пояснити, що щойно стала чужою дружиною? Навіть якщо “фіктивною”. Слово звучить фальшиво, коли на пальці блищить справжнє кільце.

Я стискаю телефон у руці, наче він важить кілограм. Здається, якщо відповім — реальність розсиплеться. Коли я уявляю його голос, той знайомий тон із нотками роздратування, мені стає моторошно. Борис завжди хоче контролювати все — і мене, і кожну дрібницю в моєму житті. А тут я навіть не знаю, де межа.

— Марго, — тихо чую за спиною.

Гліб стоїть у дверях. Тінь від нього падає на плитку під моїми ногами. Його обличчя напіву тьмі, але я бачу, як він дивиться — з тією дивною сумішшю турботи і чогось, що я не можу назвати.

— Змерзла? — питає. Голос спокійний, але очі зовсім не спокійні.

— Трошки, — знизує плечима. — Хотіла просто… подихати.

Він виходить ближче, і я чую запах його парфумів — сухий, деревний, майже владний. Так пахне небезпека. Так пахне чоловік, який ніколи не відступає.

— Могла б подихати і в кімнаті, — каже він, зупиняючись поруч. Його плече майже торкається мого. — Але я розумію. Занадто багато всього за день.

Я киваю. Смішно. Ще вранці я їхала на співбесіду. А зараз стою тут — дружина Гліба Олеговича Варламенка. І навіть не знаю, що мені тепер робити з цим фактом.

— Ти жалкуєш? — його голос лунає низько, майже шепотом.

Я повертаюся до нього. В очах відбивається відблиск вогню з кімнати — і він здається зовсім не байдужим. Навпаки, занадто уважним. Занадто близьким.

— А варто? — питаю у відповідь.

— Не знаю. Я думав, ти відповіси.

— Я нічого не розумію, — кажу тихо. — Все це… занадто швидко. Занадто дивно.

— Інколи швидко — це єдиний спосіб щось отримати, — каже він. І дивиться просто в очі. — І утримати.

Я відчуваю, як всередині все стискається. Наче він говорить не лише про угоду, не лише про шлюб на папері. Його погляд повільно ковзає з моїх очей на губи. І я завмираю. Бо знаю, що він зараз зробить.

— Не треба, — шепочу, але в голосі немає переконаності.

— Чому? — він майже не дихає. — Тому що “фіктивно”?

І перш ніж я встигаю відступити, він торкається губами моїх. Легко, обережно, ніби боїться злякати. І все одно у мене серце вибухає в грудях. У голові — ніби порожнеча, в якій тільки цей дотик.

Коли я відштовхую його, він навіть не сердиться. Просто вдивляється, трохи посміхається і тихо каже:

— Ти моя дружина, Марго. Принаймні на папері. Але якщо я зроблю все правильно, буде інакше.

Я не питаю, що він має на увазі. Бо боюся почути. Стою, дивлюсь у темряву і намагаюся дихати рівно. А він повертається до кімнати. Перед тим лише кидає коротко:

— Не мерзни. Тепер ти — під моєю опікою. І злвсім скоро - вечеря.

Двері за ним зачиняються, і я залишаюсь одна. Вітер зриває з моїх плечей плед. І здається, що разом із ним злітає остання ілюзія, що все це просто гра.