13 У мене все під контролем

Вона сидить поруч, мовчить, дивиться у вікно.  На скроні прилипло кілька пасм волосся, від подиху повітря ледь здригаються.  Я веду машину, але ловлю себе на тому, що вже втретє за хвилину переводжу погляд із дороги на її профіль.  Крихка, зосереджена, і така… справжня. Не глянцева, не придуманa, не зручна.
Жива.

І я, ідіот, думаю не про угоду, не про спадок, не про вигоду.  Думаю про те, як вона пахне — мокрою травою, чимось теплим, домашнім.

Сцена в РАГСі крутиться перед очима знову і знову.  Її губи — теплі, солоні від хвилювання.  І її долоня, що різко врізається в мою щоку.  Біль — короткий, але справедливий.  Може, я й заслуговував.

Олег, напевно, сказав би, що я вже втрачаю хватку.
“Пам’ятай, навіщо вона тобі”, — його голос досі звучить у голові.
Спадкоємиця старого Гальперіна. Дівчина, про яку ніхто не повинен знати. Вона — ключ до мільйонів.  А я повинен лише зробити так, щоб вона залишилася біля мене достатньо довго. Формальності, весілля, шлюбний контракт — і справу зроблено.

Тільки чомусь, коли вона опустила очі й прошепотіла “офігіти можна”, мені захотілося не рахувати, а захистити.  Якщо хтось колись посміє її образити — я розіб’ю йому обличчя.
Дурня, правда?

— Куди ми їдемо? — її голос тихий, але рівний.  Вона не дивиться на мене.
Просто сидить, стискаючи руками той злощасний документ, ніби хоче його зім’яти.

— Додому, — відповідаю.
Слово звучить глухо навіть для мене. Я розумію, як воно звучить у її вухах — “у мою фортецю”. Але інакше не можу.

— Ми не домовлялись, — каже. І в її голосі вже немає страху, тільки втома. — У мене своє життя. Своє помешкання, люди, які чекають.

— Ті, що дзвонять посеред церемонії? — не втримуюсь. Тон виходить різкіший, ніж планував. — Твій Борис?

Вона здригається. І цього вистачає. Я відчуваю, як у мені прокидається щось темне.
Ревнощі. До того, кого навіть не знаю. До голосу з телефона.

Ти не маєш права, Глібе.
Так, не маю. Але від цього не легше.

Вона нічого не відповідає, просто стискає губи.
І я розумію — якщо скажу ще слово, вона вийде просто на ходу.  Тому мовчу.
Машина ковзає шосею, і тільки двірники ритмічно шкрябають по склу. Я думаю про те, як усе починалося.  Олег, його ідея, нескінченні пошуки.
Марго, знайдена випадково, така “звичайна”, що ніхто б не подумав.
Ми мали її переконати, що цей шлюб — формальність, спосіб допомогти.
Я мав зіграти роль.  І, здається, починаю грати занадто переконливо навіть для себе.

Коли зупиняю машину біля маєтку, вона не рушить.  Просто сидить.  Наче вагається — заходити чи тікати.

— Тут безпечно, — кажу я тихо. І сам дивуюся, що голос звучить майже лагідно.
Вона кидає на мене короткий погляд — перевіряє, чи не знущаюсь.
І тоді відкриває дверцята, виходить під дрібний дощ.

Я дивлюсь, як вона йде алеєю — тонка, у світлому пальті, мокре волосся блищить на плечах.  І ловлю себе на думці, що хочу піти за нею.  Не тому, що маю контролювати — просто щоб переконатись, що вона не зникне.

— Глібе, — чується голос Олега, коли я заходжу в дім. Він стоїть біля сходів, усміхається, задоволений. — Ну, як пройшло?

— Офіційно — все чисто, — відповідаю.  І раптом відчуваю, що не хочу з ним ділитися нічим.  Ні її поглядом, ні тим коротким поцілунком, ні тим, як вона здригнулася від мого дотику.  Хоча це — частина плану.

— Молодець, — киває Олег. — Головне — не розслабляйся. Вона не повинна нічого запідозрити.

Я усміхаюсь, але всередині клекоче щось зовсім інше.
Вона мені не “об’єкт”.  І точно не “інструмент”. І коли він каже «вона», мені хочеться вдарити.

— Я все контролюю, — кажу сухо і йду нагору.