11 Найгірше, що могло статися

Її пальці холодні, коли я беру за руку.  Наче торкаюся не живої жінки, а мармуру.
Хочеться зігріти — і водночас стиснути сильніше, щоб не втекла.

Реєстраторка говорить своїм завченим тоном:

— Чи згодні ви, Глібе Олеговичу Ставицький, узяти в дружини цю жінку?

— Так, — відповідаю без паузи. Жодного тремтіння в голосі, жодного сумніву.
Хай навіть у грудях — буря.

— Чи згодні ви, Маргарито Сергіївно…

Вона мовчить.  Лише повіки тремтять, ніби зараз розплачеться.
Я бачу, як її губи ледь ворушаться — і раптом у тиші лунає короткий дзвінок.
Телефон.  Її сумочка завібрувала.

Ім’я висвічується на екрані.  Борис.

Все стискається всередині.  Це той самий.
Той, про кого я читав у звітах. Колишній, неофіційний, небезпечний. Людина, яка могла б перекреслити всі мої плани.

Марго опускає очі, хапається за сумку.
— Вибачте, я на хвилину…
— Ні, — кажу різко. Мабуть, занадто.  Мій голос віддається луною по залі.

Реєстраторка здивовано зводить брови, а я вдаю, що нічого не сталося.
— Закінчимо церемонію, — додаю вже спокійніше. — Потім подзвониш, Марго.

Вона дивиться на мене, як на ворога.  У цьому погляді — страх, обурення, нерозуміння.
І ще щось — тоненька тріщина довіри, яка тільки-но почала з’являтися між нами.

— Так, — каже вона тихо.

Слово ледь чутне, але мені достатньо.  Ми обмінюємося кільцями.
Моє кільце холодне, важке — срібло, гравіювання зсередини: “Для гри немає правил”.
Її — тонке, просте. Купив сьогодні вранці, не замислюючись.

Реєстраторка щось говорить про щасливе подружжя.
Я не слухаю.  Дивлюся, як Марго стоїть поруч, наче чужа.
Сонце з вікна падає їй на волосся, воно здається мідним, теплим, справжнім.
І мене знову накриває хвиля незрозумілого відчуття.  Хотів розрахунку, а отримав слабкість.

Ми виходимо в коридор.  Там пахне свіжою фарбою й пилом.
Її телефон знову дзвонить.  Вона підносить його до вуха, навіть не дивлячись на мене.

— Борис, я потім… — починає.

Я вириваю телефон з її руки.  Різко, але без насильства. Просто так, щоб він опинився в моїй долоні. Клацаю на відбій.

— Ще раз — і я сам з ним поговорю, — кажу тихо.

Вона здригається.
— Ви не маєте права!

— Тепер маю, — відповідаю коротко. — Ми одружені.

Вона дивиться так, ніби зараз вдарить мене.  І я навіть цього чекаю.
Краще хай кричить, ніж мовчить. Краще вогонь, ніж цей лід.

— Вам потрібен не шлюб, а маріонетка, — каже вона тремтячим голосом.

— Може, — знизую плечима. — Але чомусь саме тебе вибрав.

— Бо я… зручна?

— Бо ти справжня, — виривається з мене несподівано.
Я сам не очікував цих слів.  Мені простіше брехати, ніж визнавати правду.

Вона мовчить, намагаючись зрозуміти, чи це знову маніпуляція.
Може, і так. А може, я просто втомився прикидатися.

Ми стоїмо навпроти один одного. Між нами кілька кроків і цілий океан.
Дзеркало в кінці коридору відбиває двох чужих людей у святковому одязі.
Мені смішно — і боляче водночас.

Я простягаю їй телефон.
— Тримай. Але якщо Борис подзвонить ще раз, я все одно візьму слухавку.
Хочу знати, хто він для тебе зараз.

Вона бере телефон, не дивлячись.
— Для вас це теж гра, так?

— Для мене? — я усміхаюся, але в грудях важко. — Я не граю. Я завжди виграю.

Вона відвертається до вікна. На мить мені здається, що зараз утече.
А я… не зупиню. Бо відчуваю: якщо зроблю ще крок, вона зненавидить мене остаточно.

У дверях з’являється реєстраторка з документами.
— Підписи, будь ласка.

Я беру ручку, підписуюся, не дивлячись. Коли передаю їй, вона знову коливається.
Її рука дрібно тремтить.

— Підпиши, — кажу тихо. — Все одно вже.

Вона підписує. Я вдихаю повітря, ніби після затяжного занурення. Готово. Шлюб зареєстровано.Але чомусь замість перемоги я відчуваю спустошення. Наче забрав у когось не життя, а частинку власної душі.

Ми виходимо на вулицю. Осіннє повітря холодне, свіже.
Марго кутається в пальто, опускає голову.
Я відчиняю дверцята машини — вона сідає мовчки.

Її телефон знову блимає на колінах, але цього разу вона просто гасить екран.
І тоді я раптом розумію: мені вже не потрібен спадок.
Не потрібні плани Олега, інтриги, розрахунки.
Потрібна лише вона. І це — найгірше, що могло зі мною статися.