9 Поки вона спить все змінюється

Лікарня зустрічає нас білим світлом і запахом антисептику.
Я ненавиджу ці місця — холодні, стерильні, з очима, що дивляться крізь тебе.
Коли чергова лікарка питає, ким я їй доводжуся, слова самі злітають з вуст:
— Наречений.

Без жодного зусилля, без плану. Просто — так було зручніше.
І в ту ж мить я розумію, що сказав це не для неї, а для себе.

Марго лежить на каталці, її губи надто бліді.
Я дивилюся, як її везуть довгим коридором, і відчуваю, що щось у мені зсувається з місця.
Це вже не  схоже на звичну нервову напругу.
Це було… ніби мене роздягли до кісток.

Я залишаюся у приймальному залі.
Пальці самі намацали телефон — перевірити повідомлення від Олега.
“Ну що, готово? Підписи отримаємо швидше, ніж думали?”
Я не відповів.
Не міг.

Раніше я вмів грати. Звик, що люди — фігури.
Хтось вигідний, хтось заважає, когось можна підштовхнути — і все працює.
А зараз — ніби шахівницю хтось підкинув угору, і всі фігури стали живими.

— Пане Ставицький?
Молодий ординатор стоїть переді мною з планшетом.
— З нею все гаразд. Струс мозку, але легкий. Потрібен спокій і добрий догляд.
— Можна її побачити?
— Звісно. Але тільки родичам. Ви…
— Наречений, — повторив я без паузи.

Він киває і веде мене довгим, тихим коридором.
Кроки відлунюють, як у сні.

Марго лежить на вузькому ліжку, загорнута в тонку лікарняну ковдру.
Світло падає просто на її волосся — темне, блискуче, трохи вологе.
На скроні — невелика подряпина, і чомусь саме вона здавється мені чимось неприпустимо особистим.

Я сідаю поруч.
Хочу сказати щось розумне, щось на кшталт “усе буде гаразд”.
Але вийшло тільки:
— Ти не повинна була лізти по ті тарілки.

Вона посміхається — ледве помітно.
— Ви мене не попередили, що тут навіть посуд треба брати зі страховкою.
— Я… — ковтнув слова. — Я винен.

Вона здивовано піднімає погляд.
— Знаєте, це вперше, коли багатий чоловік так каже.

Я хочу віджартуватись. Сказати, що в мені ще не все прогнило.
Але просто сидю і дивилюся на неї.
Наче на когось, кого бояюся втратити, навіть не встигнувши по-справжньому знайти.

— Глібе, — вона каже моє ім’я тихо, немов перевіряючи, як воно звучить.
І в ту мить усі схеми, які я будував роками, розсипаються, як ті кляті тарілки на підлозі.

Я нахиляюся ближче, поправляю ковдру на її плечі, і чую власний голос — чужий, лагідний, невпевнений:
— Відпочинь. Я тут. Нікуди не піду.

Вона заплющує очі.
А я сидю поруч, відчуваючи, як з кожною секундою стаю небезпечніше близьким до того, чого обіцяв собі уникати.

Мені завжди подобалося спостерігати за людьми — так я оцінював, вивчав, робив висновки.
Але зараз я не аналізував. Не рахував.
Я просто… милувався.

Її обличчя, ніжне й втомлене, мало щось беззахисне.
Такі люди не виживають у моєму світі — у світі угод, схем, холодних рукостискань.
Вона надто жива. Надто справжня.

Мені пригадались рядки з досьє, яке приносив Олег:
“Мати — покійна, батько невідомий. З дитинства — вихованка дитячого будинку. Має стосунки з Борисом Кравцем, працівником СТО. Ймовірно, фінансова залежність.”

Тоді ці рядки викликали лише інтерес.
Тепер — чомусь злість.
Холодна, підступна, безглузда.

Борис.
Ім’я крутиться на язиці, як гіркота.
Я навіть бачив його фото — коротке волосся, руки в мастилі, усмішка самовпевненої людини, яка не здатна втримати те, що має.
І в голові з’явилась картинка: він, цей “Борис”, торкається її, обіймає, дихає біля шиї.
Я ледве стримуюся, щоб не стиснути кулаки.

Вона не його.
І не тому, що я так вирішив — а тому, що він її ніколи не бачив по-справжньому.
Не бачив, як тремтять її пальці, коли вона намагається зібрати себе докупи.
Не чув, як тихо вона зітхає уві сні.

Я підходжу ближче.  Тиша стоїть така густа, що я чую її дихання.
Затримую погляд на губах — трохи розтулених, ніжно-рожевих.
І в голові проноситься:
Ось це — те, що я не мав би хотіти.

Але хотів.
І від цього хотіння нікуди не було подітись.

Вона спить.
  Ця тиша, яка настала після нескінченного шуму дороги, після лікарняних коридорів і розмов, що здавалися фальшивими, нагадує затишшя перед бурею.
Тільки цього разу буря була не зовні, а всередині мене.

Я сидів у кріслі біля її ліжка, спершись ліктями на коліна, і не міг відірвати погляду.
Від цієї жінки, яка мала бути лише частиною плану, лише ім’ям у списку.
Від її дихання, рівного, спокійного.
Від того, як пасмо волосся впало на щоку — і мені хотілося його прибрати, але я не наважився.

Я знав про неї все, що міг знати чужинець:
дитинство, сирітство, дрібні борги, роботу, навіть її колишнього.
Борис.  Механік, простий, грубий на вигляд, але з тієї породи чоловіків, які вміють давати відчуття безпеки.  І від думки, що вона, можливо, досі згадує його, мене охоплювало щось схоже на лють.  Безглузду, дитячу.
Ревнощі — от слово, яке я завжди вважав слабкістю.

Я ж мав бути розумнішим.  Холодним.  Прагматичним.

Заради цього я збудував себе.  Заради цього став тим, ким є — людиною, що ніколи не прив’язується.

А зараз дилюся на неї і ловлю себе на думці, що хочу, аби вона залишилась.
Не на день, не на тиждень.
Щоб це “ми” не було лише прикриттям.

Я уявив її сміх, її руки, її погляд, який би дивився не з осторогою, а з довірою.
І в ту мить зрозумів, що вже не керую подіями.
Що план, розроблений разом із Олегом, тріщить по швах — не тому, що він поганий, а тому, що я сам його більше не хочу.

Вона поворухнулась, тихо зітхнула.
Мені здалося, що вона шепоче чиєсь ім’я.
Бориса?
Мене це боляче кольнуло.  Невідомо чому — але боляче.