8 Я просто пропоную нове

Я не планував, що все піде саме так.
Вона мала просто піднести тацю, трохи розгубитися перед Іриною, викликати співчуття — і все.
Але доля, як завжди, вирішила внести корективи.

Коли почув глухий удар і дзенькіт порцеляни, серце буквально зупинилося.
Біжу в їдальню, і перше, що бачу — біле обличчя, темне волосся, розкидані уламки, і вона, Марго, без руху на підлозі.
Смішно, але в ту мить я навіть не подумав про фарс із «нареченою», про спадок, про все, заради чого затіяв цю виставу.
Я просто боявся, що вона не дихає.

Пульс був. Слабкий, але був.
Я підняв її на руки — легка, мов дитина. Її волосся пахло шампунем із моєї ванної, і від цього чомусь кольнуло під ребрами.
«От дурепа, могла б сказати, що не дістане тарілки», — подумав автоматично. Але голос у голові звучав не сердито, а винувато.

Анніка стояла біля дверей, стискаючи рушник.
— Викликати швидку?
— Ні, — відповів я надто різко. — Я сам відвезу.

Не хотів, щоб хтось сторонній втручався. Надто багато питань може з’явитися. Надто багато пояснень, яких я поки не готовий давати.

У машині вона лежала нерухомо.
Дорога петляла крізь дощ, склоочисники відбивали ритм, як метроном.
Я ловив себе на думці, що кожні кілька секунд дивлюся в дзеркало заднього виду, щоб переконатись: вона дихає.

Коли нарешті розплющила очі, полегшення вдарило майже болем.
— Куди ми їдемо? — прошепотіла.
Я всміхнувся. Не міг інакше.
— У лікарню. А потім у РАЦС.

Це зірвалося несвідомо. Не як план. Як жарт, щоб розрядити напругу. Але, побачивши, як вона здригнулась, зрозумів — тепер вона боїться мене більше, ніж болю.

— Не хвилюйся, кохана, — сказав я тихо, і сам здивувався, наскільки природно це прозвучало.
«Кохана».
Слово, яким я ніколи не називав жодну жінку без певної мети. Але цього разу... воно застрягло в горлі теплим, живим.

Вона дивилася на мене, насторожено, з тим змішаним виразом — страху й довіри, який зводить з розуму.
Так дивляться діти, коли не знають, чи їх насварять, чи обіймуть.

Я міг би сказати їй правду — що вона мені потрібна для гри. Що за її прізвищем, десь глибоко в архівах, ховається старий спадок, і мені потрібна лише її підпис і кілька тижнів театру.
Але не сказав.
Може, тому, що в ту хвилину вже не був упевнений, що це все ще гра.

— У мене є чоловік, — сказала вона. Голос тремтів.
— Де обручка? — відповів я майже машинально.

Ненавиджу себе за цю фразу.
Вона прозвучала як дешевий трюк.
Я бачив, як її обличчя стиснулось, наче вона стримує сльози.
І зрозумів, що перегнув.

Проковтнув злість — на себе, не на неї.
Я просто хотів, щоб вона перестала боятись. Хотів, щоб усміхнулась, щоб сказала хоч слово без оцього відтінку недовіри.

Я зробив те, що завжди роблю, коли гублю контроль:
втиснув газ і дивився на дорогу, ніби вона може дати мені відповіді.

«Ти ж хотів грошей, Глібе. Холодний розрахунок, усе під контролем. Вона — лише деталь у механізмі».
Так я собі твердив.
Але чомусь уже не міг у це повірити.

Коли вона сказала:
— Ви не маєте права лізти в моє життя!
— І не лізу, — відповів я тихо. — Просто пропоную нове.

І сам почув, як у цих словах раптом стало надто багато правди.

Вона відвернулась до вікна.
Її відображення в склі — втомлене, ніжне, беззахисне.
І я зрозумів, що вперше за багато років не знаю, що робитиму далі.