7 Ти ж шукала роботу, Марго

На кухні стоїть немолода жінка.
Висока, світловолоса, зібране волосся затягнуте в тугий вузол, обличчя спокійне, але очі крижані, як у риби.
— Гліб прислав мене допомогти, — кажу несміливо.

Вона кидає на мене короткий погляд і киває вбік.
— Бери тацю. — Її українська трохи ламана, але зрозуміла. — Там супниця. Обережно. І прибори теж не забудь.

Я хапаю тацю, наче рятівний круг.
— Ви давно тут працюєте? — питаю, щоб розтопити кригу між нами.

— Давно, — відповідає вона коротко, навіть не озираючись. — Ще старого господаря пам’ятаю.

Я підводжу брови.
Старого господаря? А хіба цим будинком не керують прийомні батьки Гліба — Олег і Ірина?
Питань більше, ніж відповідей.

Навіщо йому взагалі було вигадувати історію про наречену? Чого він так боїться, що аж мене втягнув у цю гру?

— А старий господар це хто? — питаю, намагаючись звучати байдуже.

— Забагато питань, — каже вона рівно, без жодної емоції. — Господар сам розповість, якщо захоче. Хоча, мабуть, не захоче.

Вона знову ставить на стіл ще одну тацю з тарілками.
— Допоможеш.

Я киваю, хоча з неї, здається, важче витягти слово, ніж із каменя.

— Ви його добре знаєте? — не здаюсь.
— Достатньо, щоб не ставити дурних питань, — відрізає вона.

Суп, ложки, запах свіжої випічки — усе нагадує мені дім, але водночас здається чужим.
— Покажете, куди нести? — питаю нарешті.

— Ходімо.

Я йду за нею, тримаючи тацю обома руками. Суп хлюпає, погрожуючи вилитись.
Дорога в’ється коридорами, повз портрети, вітражі, антикварні шафи. Я ледь запам’ятовую шлях — лише запах смаженого масла і ванілі лишається в голові.

Їдальня — суміжна з вітальнею. Простора, як у фільмах про англійських лордів.
Світлі стіни, важкі штори, кришталева люстра.
Я аж роззираюсь, забувши, що маю нести посуд.

Шведка (здається, її звати Камілла) швидко виставляє страви, мов солдатка на параді.
— В шафі посуд, — кидає вона. — Ірина любить порцеляну. З блакитними квітами. Дістань.

Я підходжу до шафи.
Тарілки стоять високо, як на зло.
Навшпиньках не дістати.
Бачу стілець у кутку — важкий, дерев’яний. Тягну його, ставлю і лізу нагору.

— Там ніжка... — встигає крикнути Камілла, але пізно.

Стілець хитається.
Я — разом із ним.
Тарілки сипляться з рук, дзвін порцеляни, блиск білих уламків у повітрі.
Світ перевертається.
І ще до того, як вдаряюся головою об підлогу, думаю: ось і все. Знайшла собі роботу.

Світ повертається повільно.
Спершу звук мотора. Потім — відчуття руху. Потім біль у голові, тупий і липкий.

Я розплющую очі — темна обшивка салону, запах шкіри.
Лежу на задньому сидінні. Машина котиться дорогою.
— Куди ми їдемо? — шепочу, намагаючись підвестись.

— У лікарню, — каже Гліб. Його голос глухий, стриманий, але я чую в ньому щось схоже на тривогу.
— А потім у РАЦС.

— Куди?! — я підскакую, наче мене вдарило струмом.

Він навіть не озирається.
— Не хвилюйся, кохана. Ти трохи травмувалась, ось і мариш.

«Кохана».
Слово ріже по нервах.
— Може, ви зупините? Я сама піду! — кажу, ковтаючи нудоту.

— Не вийде, — хитає він головою. — Ти непритомніла майже пів години. Я вирішив, що цього досить, аби зробити висновки.

— Які ще висновки?! — мене аж трусить.
— Що я хочу, щоб ти лишилась.

— У мене є чоловік! — виривається з мене.
— Де обручка? — його погляд у дзеркалі спокійний, майже байдужий.

Я мовчу.
Немає обручки.
Але це нічого не доводить.

— Ми не розписані, — зрештою кажу.
— Отже, не чоловік, — підсумовує він.

— Ви не маєте права лізти в моє життя!
— І не лізу, — тихо відповідає. — Просто пропоную нове.

Машина виїжджає з лісу на трасу.
Світ за вікном розмитий дощем.
— Спочатку тебе огляне лікар, — каже Гліб спокійніше. — Потім поговоримо.

— Немає про що говорити!
— Є, — відгукується він. — Ти шукала роботу, Марго?
— І що?
— Вважай, що знайшла.

Він каже це з такою впевненістю, що я не знаю — сміятись чи плакати.
Але в грудях знову стискається.
Бо, здається, він справді не жартує.