6 Я хочу тут залишитися

Поки я вагаюся, за моєю спиною тихо клацає замок.
Різкий звук — і серце підстрибує десь до горла. Від переляку телефон вислизає з рук і падає на плитку.
— Де мій одяг? — виривається в мене, хрипко, з тремтінням. Я незграбно притримую рушник біля грудей однією рукою, а другою наосліп нишпорю по підлозі, намагаючись знайти телефон.
Очима ж не зводжу погляду з нього — з Гліба.

Він стоїть у дверях, спокійний, майже невимушений. Але в його поставі, в тому, як пальці ковзають по одвірку, є щось... обережне.
— Твій одяг у пральній, — говорить він рівно. — Боюся, жіночого вбрання у мене немає. Але візьми щось із мого. Думаю, мій светр буде не надто великим.

Його голос тепліший, ніж я чекала. Без натиску. Без насмішки.
Я проковтую повітря, як рибина. Страх повільно, але впевнено відступає. Нарешті намацую телефон — він уже замовк. Пізніше поговорю з Борисом. Поки що не маю сил.

Гліб тим часом відчиняє шафу й уважно переглядає речі, ніби вибирає не просто одяг, а щось більше — щось, що може мене втішити.
Він у темних штанях, сорочці, поверх якої — в’язана кофта. На вигляд просто, майже домашньо. Але на ньому це виглядає... надто впорядковано. Як на людину, яка звикла, щоб усе навколо було під контролем.

— Ось, — він повертається до мене, і на його обличчі з’являється усмішка.
Несподівано тепла. Майже дитяча.
Мене прошиває струмом. Усміхатися він, як виявилося, вміє не менш майстерно, ніж наказувати.

Я відганяю думку.
У мене є наречений. Борис. Людина, яка мене чекає, турбується, годує, лає...
Я не зрадниця. І не романтична дурепа, яка зомліє від гарних очей першого мільйонера, що підставив рушник.

Гліб простягає мені тонкий светр і футболку.
— Примір, — каже тихо. — А я пошукаю щось замість штанів.
Пауза.
— Моя гостя не може ходити перед людьми з оголеними ногами. Навіть якщо надворі — потоп.

— Людьми? — перепитую. — У тебе хтось є?
— Батьки, — відповідає після короткої паузи. — Прийомні.
Його обличчя ледь змінюється — ніби тінь проходить по щоках. 

— Я завдячую їм усім, що маю. Тож... будь з ними м’яка. Вони не затримаються у нас надовго.

«У вас, — думаю я. — Не у нас.»

Я забираю одяг і тікаю до ванної.
Одягнена — ніби знову отримую захист. Навіть якщо светр мені до колін, навіть якщо під ним чути легку вологу білизну — мені спокійніше.
Добре, що хоч трусики не забрали.

Коли повертаюся, він уже чекає, тримаючи спортивні штани.
— Доведеться імпровізувати, — каже з легкою усмішкою. — Мама не схвалить такий «ансамбль», але, можливо, зробить знижку на зливу.
— Таке враження, що ти її боїшся, — мимохіть кидаю.
— Ні, — відповідає він спокійно. — Просто не хочу засмучувати.

Я швидко натягаю штани. Тканина тепла, м’яка.
І вже за хвилину він веде мене у вітальню.

Там — камін. Тріск дров. Тепло, яке обіймає мене, мов ковдра.
Після дощу, після холоду це здається раєм.  Я могла б жити тут. Дивитися на вогонь, читати, не думаючи ні про кого.

Біля вогню — подружня пара.  Його «батьки». Ірина — м’яка, привітна, очі світлі. Олег — погляд, наче скальпель.
Я намагаюся усміхатись, але всередині все стискається.

— Це Марго, — каже Гліб спокійно. — Вона допомагає мені з проектом.
Я відчуваю, як слово «кохана», що вже майже зірвалось з його вуст, застряє десь між нами.

— Марго, люба, — додає він, обертаючись до мене, — ти б не могла глянути, чи Каміла вже накриває на стіл?

Блискучий вихід.  Ідеальний порятунок. Якби я тільки знала, де та кухня.

Я киваю і виходжу, лишаючись сам-на-сам з тишею коридору.
Телефон у кишені завібрував знову.
Звісно. Борис.

— Так, — кажу, вимикаючи відеозв’язок.
— Чому не вмикаєш камеру? — голос сухий, роздратований.
— Бо... я досі тут, — мимрю. — Не хочу, щоб подумали, що я шпигую.
— Тебе вже вигнали? Коли будеш вдома? Я прийшов, а в холодильнику пусто!
— Я ще не знаю, Борю…
— Марго, це ще що за жарти?
— Мені не дали остаточної відповіді щодо роботи.
— Яке ще «не дали»? Ти там пів дня сидиш! Кидай усе і повертайся. Я не збираюсь голодувати!

Я стискаю телефон так, що біліють пальці.
Може, він і має рацію. Але зараз я дивлюсь у вікно на сад, на цей дім, на вогонь у каміні — і думаю лише про одне:  мені хочеться залишитись.