5 Поки вона в душі

Я залишився у вітальні, слухаючи, як вода шумить десь на другому поверсі.
Це має звучати спокійно, але мене тримає думка, що кожна дрібниця може зламати план.

— Вона дуже красива, — прокоментував Олег, попиваючи чай. Його погляд спокійний, впевнений. — Саме та, кого ми шукали.

Я кивнув, хоча серце почало битися трохи швидше. Вона справді… інша. Не просто спадкоємиця, не просто шанс. У ній щось живе, щось непідробне. І це руйнує стіни, які я будував навколо себе роками.

— Глібе, — обережно почала Ірина, — ти впевнений, що це правильно? Вона навіть не знає, чому тут.

Її тон м’який, легкий трепет. Я відчуваю, що вона справді вірить, що ми просто організовуємо «співбесіду».
І це трохи… дратує. Не самою довірливістю, а тим, що я починаю сам не зовсім контролювати себе.

— Все під контролем, Ірино, — спокійно відповідаю, хоча сам ще не до кінця впевнений. — Просто спостерігаємо. Все решта — дрібниці.

Олег усміхається, але в його очах — той самий блиск, який не раз мені нагадував, що він у курсі всього і що це його ідея: знайти спадкоємицю, а я мав лише виконати.
— План спрацює, — промовив він, відставивши чашку. — Ми її випробуємо трохи, подивимось, чи відповідає очікуванням. А далі — весілля і все інше.

Слова прості, холодні, як його чашка, яку він залишив на столі. Але я ловлю себе на думці, що вже не хочу дивитися на Марго як на частину плану.
Не хочу лише «випробовувати». Вона в душі, а я тут, і відчуваю, що щось геть інше прокидається всередині.

— Але… — Ірина робить паузу, — вона така… тендітна. Весь цей дощ, сама в чужому домі…

Я затримую подих. Так, я помітив це, коли відчиняв двері. Вона тремтить, і я бачу, що їй холодно.
І щось у мені напружується — бажання захистити, зігріти, бути поруч.
Не як учасник плану. Не як чоловік, що спекулює спадком.
А просто… поруч.

— Тому і провів її до ванної, — відповідаю, намагаючись звучати рівно. — Нехай відігріється. Потім переодягнеться, і ми продовжимо знайомство.

Ірина киває, ще не розуміючи, що тут гра не проста.
— А якщо… — вона збентежено поглянула на Олега, — вона відразу запідозрить?

Олег злегка посміхається:
— Не запідозрить. Ти ж бачиш, скільки вона довірлива. Все під контролем, Ірино. Просто спостерігай і не втручайся.

Я дивлюся на нього і розумію: він правий. Вона довірлива. Але я вже не хочу її використовувати лише як об’єкт.

Серце гуде дивним, новим ритмом.
Я відчуваю, що коли вона вийде, моє холодне серце зіткнеться з чимось, чого не можна буде прорахувати.
І можливо, вперше за багато років я не готовий до цього, але й не хочу бути готовим.

Я відходжу до вікна і дивлюся на дощ, який змінює ландшафт перед будинком у розмиті силуети.
Таке відчуття, що він змінює і мене.
І раптом здається, що навіть план, який я будував роками, став дрібним і вторинним перед тим, що я відчуваю, навіть не бачачи її повністю.

Я стою на другому поверсі, поруч із дверима, за якими лунає шум води.
Душ. Гарячий. Вона там.
Я відчуваю, як серце злегка прискорює ритм, хоча знаю: це не цікавість, не азарт перемоги.

Я передчуваю момент, коли двері відчиняться. Коли вона вийде. Без одягу, у всій своїй тендітності, у всій своїй вразливості.
Мене охоплює дивне відчуття — не збудження, а щось нове, чужорідне для мого холодного розуму: співчуття, бажання захистити її, огородити від світу.

Мені хочеться затримати час. Зупинити шум у будинку, приглушити дощ, який все ще барабанить по даху.

Я згадую, як її холодна рука торкнулася моєї долоні на порозі.

Як маленькі краплі води стікали з волосся.

Як вона намагалася зібрати себе, коли ввійшла в дім.