4 Не дзвони мені, я в душі

Двері розчиняються, і я зустрічаюся поглядом із чоловіком, який, здається, щойно вийшов із глянцевої реклами.
Високий, темноволосий, у ньому щось дивно спокійне — небезпечне й тепле водночас.
Я чомусь одразу відчуваю, що роблю щось не так.

— Ви мене з кимось плутаєте, — обережно кажу, стискаючи ремінець сумочки.

— Підіграй, — ледь чутно злітає з його губ.

Губи… Чому я дивлюся саме на них? Вони виглядають м’яко, трохи втомлено.
Змушую себе підняти погляд вище — в очі.
Карі, теплі, з тонкими промінчиками зморшок у кутиках. Очі людини, яка часто сміється, але зараз — зовсім не сміється.

Що ж… підіграти, то підіграти. Якщо це частина співбесіди, то, може, воно того варте.

— Так, любий, — кажу я, дивлячись на нього так, ніби ми й справді знайомі. — Зачекався?

Він усміхається куточком губ, і напруга, що висіла в повітрі, трохи спадає.
Раптом бере мене за руку. Його долоня гаряча, сильна — я здригаюсь, не від холоду, а від цього несподіваного дотику.

— Замерзла? — його голос звучить тихіше, ніж я очікувала. — Ходімо, зараз зігрієшся. Є лише один нюанс.

— Який ще нюанс? — питаю, поки він веде мене до вітальні.

У просторій кімнаті — двоє літніх людей. Елегантна жінка в перловому светрі й сивий чоловік із лагідним, але пильним поглядом.
Гліб стискає мою руку сильніше.

— А ось і моя дівчина! — оголошує він упевнено.

Моя усмішка виходить штучною, але я все одно усміхаюсь. Ця гра явно має глядачів.
Їхні очі ковзають по мені з голови до ніг, оцінюючи, і мені хочеться провалитися під підлогу.

— Вона вся мокра, — каже Гліб, — уперта, не сказала, коли приїде. Потім усе розповім, не хвилюйтеся.

Я ледве стримую полегшене зітхання, коли він майже силоміць веде мене далі, вгору сходами.

— Це що було? — шепочу я, коли ми зупиняємось перед дверима.

— Поясню потім, — спокійно відповідає він. — Зараз душ. Не хочу, щоб моя наречена застудилась.

Наречена? Я ковтаю повітря.
Його голос — той самий, що на мить змусив мене повірити, що все це не гра, а дійсність.

Він відчиняє двері до спальні. Простора, світла кімната.
Неочікувано затишна: теплі відтінки дерева, кремові штори, м’яке світло настільної лампи.
Я б могла тут жити — якби не була чужою.

— Не так я уявляла співбесіду, — нарешті вимовляю.

Гліб зупиняється, вдивляючись у мене. Його погляд — не нахабний, радше уважний, мов намагається зрозуміти, хто я така.
Від нього пахне чимось дорогим, стриманим, але чуттєвим — запах, який змушує серце стукати швидше.
І водночас мене лякає ця близькість.

— Обговоримо все пізніше, Марго, — каже він майже лагідно. — У ванній усе необхідне.

І йде. Просто йде.

Я стою посеред кімнати, оглядаю її, і мені раптом стає дуже самотньо.
Цей дім надто гарний, надто тихий, і здається, що він приховує щось за ідеальними фасадами.

В душі вода гаряча, і я стою під нею довше, ніж треба. Змиваю з себе дощ, страх і трішки — приниження.
Та коли виходжу, розумію, що мій одяг зник. Просто зник.

Серце починає калатати.

Що, як це пастка? Що, як ті двоє внизу — не його родичі, а спільники?
Може, все це — якийсь збочений спектакль?

Телефон дзвонить у сумочці. Борис.
Відеовиклик.
Я в рушнику, посеред чужої спальні, без одягу, без пояснень.
Пальці самі стискають телефон, але натискати «прийняти» я не можу.

У дзеркалі — я. Втомлена, розгублена, трошки перелякана.
І, може, вперше за довгий час — жива.