3 Вона пробуджує мою совість

Я завжди вмів чекати.
Холодно, розраховано, без жодного тремтіння. Чекання — це форма влади: той, хто не метушиться, той контролює.
Та сьогодні — інше.
Це чекання має присмак нервів, яких я давно не відчував.

У каміні гуде полум’я, тіні повільно танцюють по стінах, і я дивлюсь, як віск стікає по свічках, наче час — по людському життю.
Марго.

Я вимовляю це ім’я подумки, і воно чомусь лунає м’якше, ніж я сподівався.
Не схоже на ім’я жертви, радше — на ім’я бурі.
Я мав би думати про документи, про умови спадку, про те, що після весілля маєток на узбережжі, кілька рахунків і частина компанії перейдуть у мої руки.
Але натомість думаю про те, як вона виглядає на фотографії: несмілива, але очі... ті очі ніби бачать більше, ніж говорять.

Мені потрібно лише зачарувати її.
Трохи уваги, трохи турботи — і вона сама все зробить. Я не вперше маніпулюю.
Проте зараз відчуваю дивне — наче перед зустріччю з кимось, кого не можна збрехати.

 “Під контролем” — повторюю подумки. Це слово колись було моїм кредо.
Тепер звучить порожньо.

Прийомні батьки у вітальні обговорюють якусь дрібницю, але я чую, як Ірина нервово торкається ложечки в чашці. Вона добра жінка. І, мабуть, єдина, хто ще вірить, що в мені є щось людське.
Якби вона знала, для чого я це роблю...

Я знаходжу своє відображення у дзеркалі. Виглядаю бездоганно — костюм, зібраність, погляд людини, яка звикла отримувати бажане. І все ж є деталь, яку не можу контролювати: легке напруження в кутиках рота. Ледь помітне. Наче там оселився сумнів.

Я пригадую день, коли вперше почув про неї.
І тоді я подумав: чому б і ні?
У світі, де всі продаються, лишається тільки знайти правильну ціну.

Я ніколи не вірив у винятки. Кожен має слабкість. І я знайду її.

Але чомусь, замість задоволення від думки про перемогу, у мені народжується тривога.

Та коли відчиняю двері, план зникає.

На порозі стоїть вона — Марго.
Мокра до нитки, з темним волоссям, яке злиплося від дощу, і очима, що здаються надто великими для такого тендітного обличчя.
Її пальці тремтять, а губи посиніли. І раптом у мені щось клацає.
Усе, що я планував — фальшивий прийом, добір слів, вигадана історія про вакансію — все знебарвлюється перед цією простою картиною.

Вона не схожа на дівчину, яку можна використати.
Вона виглядає так, ніби світ давно перестав бути до неї добрим.

Я ловлю себе на бажанні зняти з неї мокру куртку, зігріти, дати щось гаряче.
Дурниці. Це не частина плану.
І все ж, коли вона переступає поріг, я вже не той, хто кілька хвилин тому стояв біля каміна.

— А ось і моя наречена, — кажу я з легкою посмішкою, намагаючись замаскувати власне замішання.
Ірина тихо зойкає десь позаду, але я не відводжу погляду від Марго.

Вона моргає, наче не розуміє, що відбувається.
— Вибачте… я, здається, помилилася адресою… — її голос тихий, з тремтінням, від якого в грудях щось стискається.

І все навколо сповільнюється.

Це не те, що я уявляв. Не вогонь, не спокуса — радше м’який, глибокий погляд, у якому схована втома й тривога.

І я відчуваю сором.

За те, що хотів використати її.

За те, що грав у цю виставу, поки вона, напевно, останні копійки витратила, щоб доїхати сюди. Я усвідомлюю, що хочу її захистити — не від когось конкретного, а від усього.

Від злих днів, від дощу, від себе самого.