2. Співбесіда яка пішла не за планом

Борис ходить кімнатою туди-сюди, немов розлючений звір у клітці. Під підошвами скрипить старий паркет, а я лише стежу за ним, стискаючи губи.
— Ти можеш швидше? — його голос прорізає повітря, мов лезо. Погляд ковзає по мені знизу вгору, і обличчя перекривлює гримаса відрази. — Ти одяглась умисно, мов хвойда? У такому вигляді на співбесіди не ходять!

Мені здається, що ці слова залишають слід на шкірі. Невидимий, але пекучий. Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі — звичайна спідниця до колін, теплий светр без жодного натяку на декольте.
“Хвойдою?” — лунає в голові. Хвойдою, у вовняному светрі?

Борис зітхає важко, демонстративно.
— Та скільки можна? — він кидає погляд на годинник. — Все одно виглядаєш жахливо. І на роботу тебе не візьмуть. Але ж ні, треба бігати, витрачати час!

Телефон на столику дзижчить, і на його губах з’являється коротка, знайома усмішка — та, яку він залишає не мені. Пальці швидко ковзають по екрану, і все навколо здається ще холоднішим.

Я вдихаю глибше, намагаючись не здатися.
— Хіба тобі самому не приємно, коли поруч із тобою гарна жінка? — слова виходять тихі, майже зламані.

Він піднімає погляд і криво посміхається.
— Приємно. Але не тоді, коли ти виряджаєшся на показ, — його голос сповнений презирства. — Марго, я йду назустріч твоїм примхам, але мені категорично не подобається твоя ідея!

Я вже три дні чую одне й те саме. Його слова грюкають у мені гірше за двері. Можливо, він має рацію? Можливо, ця робота — дурниця? Але гроші потрібні. Кредит не платить себе сам.

Борис дивиться на мене так, ніби я щось украла.
— Ходімо вже! Ми запізнюємось!

Я натягую чоботи, які колись здавалися стильними, а тепер лише нагадують про минулі роки. Накидаю куртку — ту саму, що пережила три зими.
“Навіщо тобі нове, якщо ти все одно нікуди не виходиш?” — його фраза, мов відбиток тавра, живе в моїй пам’яті.

Борис знову бурчить, копирсаючись серед речей у пошуках ключів.
— Де, кляті, ключі?! — він гримить шухлядами, наче це вони винні у всіх бідах. — Ти або цей твій кіт їх десь сховали!

Я мовчу. Бо сперечатися — марно. Учора вже було схоже. Тільки тоді причина гніву — манго. Я захотіла його, а він вважав, що яблук достатньо. Пакет розірвався, фрукти покотилися підлогою, і Борис, червоний від злості, вдарив манго ногою, мов футбольний м’яч.
Ключі тоді теж полетіли кудись у куток. Сам винен — але зараз знову я крайня.

Коли він нарешті знаходить їх, кіт починає блювати просто посеред кімнати. Я здригаюся.
— Бісове поріддя! — гарчить Борис. — Прибери!

— Треба… — я не встигаю закінчити.

— Та займись цим! Не стій, як королева! — він стискає ключі в кулаку. — А я поїхав.

— Але ти ж… ти обіцяв мене підвезти… — голос зрадницьки тремтить.

— У мене часу немає! Доберешся сама. Недалеко ж, усього за містом.

Двері грюкають, і квартира порожніє.
Я стою, мов після бурі. Лише кіт, нещасний і винний без причини, ховається під стілець.
Колись я вірила, що поруч із цим чоловіком знайду опору. Мріяла стати його дружиною. А тепер від тієї мрії залишився лише попіл.

Піти? Я вже пробувала. Але щоразу його слова, його жалісливі очі, обіцянки “цього разу все інакше” — і я залишаюсь.
Він змінюється на кілька днів, стає лагідним, уважним, навіть турботливим. А потім чудовисько повертається.
Тепер я ніби живу в клітці, яку сама собі побудувала. Без грошей, без опори, без права на втечу.

Дощ починається, щойно я підходжу до маєтку Варламенка. Спершу кілька крапель, потім — ціла стіна води. Куртка промокає наскрізь, волосся липне до щік. Коли нарешті добираюсь до дверей, виглядаю так, ніби щойно виплила з річки.

Натискаю на дзвінок.
Тиша.
В таких будинках, певно, є прислуга. Але ніхто не відчиняє. Серце починає стискатись. Може, Борис мав рацію? Може, мене справді не чекали? Я ж запізнилася…

Сльози змішуються з дощем. Добре, що він ховає мій сором.
Я шмигаю носом, намагаючись стерти сльози з щік, коли двері раптом розчиняються.

На порозі стоїть чоловік. Високий, у темному піджаку, з теплим, але уважним поглядом.
Він усміхається мені, і цей усміх — наче промінь крізь бурю.
— А ось і моя наречена, — каже він спокійно, ніби говорить очевидну річ. — Ми зачекались тебе, мила.

поставте лайк, щоб зробити приємне актору))) і не забудьте підписатися на мою сторніку. Наступні книги будуть 18+ тому ви можете їх не побачити, якщо не підпишетесь))