1. Очікування нареченої, яка нічого не знає

Дощ стукав у великі вікна маєтку, залишаючи на склі розмиті тіні дерев. Повітря було насичене вологістю, запахом кави й дорогого воску, яким служниця натирала підлогу ще зранку.
Я стояв біля каміна, спостерігаючи, як вогонь повільно злизує край поліна.
Вона мала приїхати будь-якої хвилини.

Марго.

Ім’я, яке я прокручував у голові цілий тиждень.
Я майже не знав її — лише кілька коротких розмов, кілька випадкових поглядів на фото. Але щось у ній зачепило ту частину мене, яку я вважав мертвою. І тепер я готував пастку, з якої сам не хотів вибратися.

Мої прийомні батьки сиділи у вітальні.
Пані Ірина поправляла скатертину, як завжди, коли хвилювалася. Пан Олег сьорбав чай, намагаючись виглядати спокійним, але я бачив, як він раз у раз поглядає на годинник.

— Глібе, ти впевнений, що все це гарна ідея? — тихо спитала Ірина, коли я підійшов ближче. — Вона ж навіть не здогадується, навіщо ти її запросив.

— Саме тому все й має спрацювати, — відповів я спокійно, хоча всередині все клекотіло. — Коли правда відкриється, вона вже не зможе піти.

— Це звучить жорстоко, — втрутився Олег. — Людей не можна просто… купити, Глібе.

Я не відповів.
Якщо б вони знали, скільки ночей я не спав через це. Скільки разів намагався переконати себе, що це — безумство. Але щось у ній було… щось, що робило мої думки нестерпно ясними.
Я бачив її в голові навіть тоді, коли заплющував очі.

Я вийшов на ґанок.
Дощ посилювався, краплі били по каменю, розбиваючись об підошви моїх черевиків. Удалині виднівся силует дороги, що вела до брами. Машини не було видно.

Серце билося занадто швидко.
Можливо, вона передумала? Можливо, Борис не дозволив їй поїхати?
Так, я знав про нього.
Я знав набагато більше, ніж вона уявляла.

Мене завжди дратувала власна схильність до контролю, але цього разу я не міг інакше.
Вона мусила прийти. І побачити те, що я для неї приготував.

У вітальні заговорила Ірина:
— Глібе, може, вона просто заблукала? Ця місцевість — суцільний лабіринт.

Я збирався відповісти, але в ту ж мить почулося тихе дзеленчання дзвінка.
Всі погляди звернулись до дверей.
Мене пронизало дивне відчуття — як перед бурею, коли повітря ніби стискає легені.

Я зробив кілька кроків і натиснув на ручку.
Вона стояла там.
Мокра, бліда, з очима, в яких змішались втома, розгубленість і дивна гідність. Краплі дощу стікали по щоках, змішуючись із тушшю.

Я вперше побачив Марго не на фотографії — і зрозумів, що більше не матиму вибору.

— А ось і моя наречена, — сказав я, відчуваючи, як голос звучить спокійніше, ніж мої думки.
Ірина з Олегом здригнулися від несподіванки.
А я просто дивився на неї, усвідомлюючи, що цього разу я не відступлю.