Глава 9. На сцені зʼявилася мама. Не так. МАМА!

Віра Квітка

Я день відпахала в залі, до сьомого поту, стомилася як пес. Прикро, що не все в нас донині виходить гладко з партнером, але час та репетиції все виправлять.

Додому доїхала з думкою про супчик, що лишився в холодильнику від учора. Смачний, з рибкою.

Ми з дівчатами (прибиральницею та кухаркою) обмінялися номерами телефону та домовилися, що не потрібно приходити на період відряджень великого та могутнього.

Це наш маленький секрет.

А продуктам немає чого пропадати. 

Так зʼявився супчик з форелі (я поки що не можу собі дозволити купувати рибу, таке враження, що її вирощують як короновану корову на альпійських луках).

Тільки сіла, попередньо розігрівши мою гастрономічну мрію, як відволік дзвінок в двері.

Кого там принесла нелегка? Ми ж ніби нікого не чекаємо…

Заглянула, стоїть гарно вбрана жінка і прямо холодом від неї віє.

Бррр… 

- Я знаю, що ти там, відкривай! – так впевнено прозвучав її голос, що я не знайшла нічого кращого, ніж відкрити двері.

Німа пауза.

Я, супчик на столі,  і дорога пані в дверях. 

В прямому сенсі цього слова дорога.

На ній все кричить про свою коштовність. 

Сумочка аж ніби кривиться від моїх тренувальних шортиків з «Території мінімальних цін». А що? Може й не надто якісні, не брендові, але для тренування цілком підійдуть. Я не заморочуюся - чисто, ошатно і по фігурці. 

- Добрий вечір, - зверхньо пронизала мене поглядом леді.

Коханка Дракона?.. 

Можливо… 

Хоча вона виглядає старшою. 

Та це ж не аргумент в сучасному світі, правильно?

Он я читала, що жіночка в 60 років продала квартиру в столиці, поїхала в Африку і підчепила собі 25-річного, одружилися з місцевим Зевсом та й витрачають щасливо її гроші.

Але мій Тарас не Альфонс. 

Це не та історія.

Може шкільне кохання? 

Як в президента Франції, наприклад. 

Там тільки щире кохання може тримати цю пару разом.

Чи нерозділена любов старшої жінки, яка не може змиритися з відсутністю взаємності?..

Варіантів – море-океан.

Тільки встигай вигадувати.

- Добрий вечір, - так глибоко задумалася, що відповіла з запізненням. Але в мене є поблажливі обставини, я розгубилася!

- Значить ти – Віра, - демонстративно з ніг до голови оглянула. Може покрутитися? Зуби показати?

- Віра, - запевнила в правильності припущення. 

Стоїмо далі з відкритим вхідними дверима. 

- Можна? – зарозуміло кивнула головою  на вітальню. 

- Я перепрошую, ми незнайомі, - натякнула, що можливо слід пояснити причину прибуття царської персони. Розумію, що не до мене. Але ж Його високості теж немає. Може б іншим разом вартувало завітати.

- Я – Анастасія, - дуже інформативно. Дякую. 

Але все ж відступила, впускаючи в квартиру. На маніяка дама не схожа, на сутенера теж, ще й знає мене.

Анастасія величною ходою від стегна поцокала підборами по дорогому паркету прямо в вітальню, я хвостом за нею.

- Чаю? – ну якось же потрібно почати діалог. Аристократи тільки так і проводили прийоми. Я знаю, я скільки свого часу прочитала історичних любовних романів! 

- Так, - опустилася до нас, робочого класу, вельми шановна пані.

Поставила чайник, поклала на тарілочку своїми руками приготовлену випічку (іноді мені находить і я готую як дурна, вчора якраз такий приступ був). Тим часом мій товариш вже свистить.

- Все добре, не закипай! – ніжно промовила чайнику. Але хто мене слухає - свистить, булькоче на повну.

Чайок зроблений, випічка на столі, я чемно напроти цікавої вже майже не незнайомки. Тому що як мінімум імʼя знаю і в нас є спільні знайомі. 

Один. 

Який зараз у відрядженні.

Гад такий.

- Отже, Віро, я прийшла, щоб поговорити про твої стосунки з Тарасом, - нарешті припинила інтригувати. Вже легше.

Я максимально серйозно кивнула, типу, слухаю уважно та готова до розмови.

Починайте.

- Наскільки я зрозуміла, ти з провінції? – махнула головою. Так і є. Не столична. 

- Нещодавно приїхала? – знову кивнула. Тут все теж чиста правда.

- І відразу втерлася в довіру до Тараса? – можна й так сказати… Це риторичне питання. Не думаю, що потребує конкретної відповіді. Тому просто мовчу і слухаю далі.

- Що тобі від нього треба? – примружила гарно нафарбовані очі. Сірі. Якісь надто знайомі… Десь я схожі бачила… 

Як же відповісти на це складне запитання?..