Глава 8. Домашні клопоти та відрядження Тараса

Ранок почала стандартно – півні ще спали, пташечки чистили пірʼячко, а сонце ледь виглянуло в віконце.

В вітальні я хоч і прибрала, але виглядало сумно… Пройшла мимо, прямуючи на кухню.

Хотілося щось спекти. 

Це ж мої перші офіційні стосунки з чоловіком! Так, трохи специфічні, але які вже є. 

І не має голова боліти про переїзд, і на роботу (воно ж поки навчання) близько, і відверто кажучи, не так страшно, як перебувати одній в величезній столиці.

Все-таки генеральні директори мають бути надійними та відповідальними людьми, допоможуть в разі чого. Тим паче своїй дівчині.

За думками-роздумами замісила тісто, розігріла духовку, приготувала мʼясну начинку, все то скомпонувала і вийшов чудовий мʼясний пиріг.

- Що так приємно пахне? – Тарас босий, з закудланим волоссям, в піжамі намалювався на кухні.

- Сніданок своєму хлопцю приготувала, - підморгнула я, налагоджуємо контакти, Віро, встановлюємо дружній звʼязок.

Ми ж в майже злочинній змові.  

- Зараз в ванну швидко і повернуся! – так мило посміхнувся, я аж задивилася. Так, добре, що зараз 6:40, нікуди не поспішаємо.

Дійсно, через 15 хвилин зайшов вже інший Тарас – ошатно вбраний в спортивний костюм, свіжий та милий. Хоча зовнішність чоловіка має холодну красу, але все одно мені він здається чуйним та добрим (хоча дуже пильно приховує це).

Не знаю, таке враження, що я його знаю мінімум пів року. Нічого не можу з собою зробити. Це працює на рівні інстинктів. 

- Віро, сьогодні приїдуть будівельники ремонтувати нашу вітальню, - всівся на стілець і взявся за пиріг. – Просто інформую, щоб ти була в курсі.

Ага. 

Зрозуміло. 

Тобто прийду – а в хаті срач. 

Щоб не дивувалася. 

Я ні грама не здивуюся, ми вдома як бралися за ремонт, то ця вакханалія тривала мінімум декілька місяців. Все ж самі, щоб економніше. Трохи косо, поверх інших шпалер (хто там побачить), ще фарбувати могли… Коротше, дешево й сердито.

Потім татусь ще місяць-півтора прибивав карниз, мама як тільки не пиляла, сусіди в вікна заглядали, а ми чекали творчого натхнення нашого головного чоловіка.

Після чергової сварки, коли мама несла стілець до вікон, тримаючи під пахвою молоток, ставалося те чудо.

- Зрозуміло. Дякую, що повідомив, - встала за чаєм. –  Тобі чашечку зробити? 

Тарас дивно на мене споглядав, що не так?

- Віро, а тобі не складно так рано прокидатися і ще зранку щось готувати? Приносити і подавати… - а в них в родині хіба не так? Хтось же повинен це робити. Явно не пан Дракоша. Принаймні в нас тут.

- Не складно взагалі. Іноді лінь, але то таке… Як казала моя мама, а ти лінуйся і паралельно роби, - пригадала нашу сімейну приказку. 

- Ммм… - неоднозначно протягнув. – Як твої успіхи в танцях? 

- Добре. Андрій, наш керівник, планує через місяць вже долучити мене до виступів! – я дуже щаслива! Так хотіла, так прагнула! Це ж просто Вау!!!

- Це той, що тебе підвозив? – похмурнів. 

- Так, він. Такий талановитий танцівник! А який сильний! Вправний! Як візьме в підтримку! – мрійливо згадала наш акробатичний експромт, я такі ризикові штуки вперше виконувала. Але руки танцівника сильні та надійні, а професіоналізм вище похвал. 

- Знаєш, - аж потемніло в кімнаті від його настрою. Що сталося? Так гарно сиділи. – Я хочу прийти на премʼєру. Запросиш? – це він ложечку зігнув? Навіщо? Така красивенька. Але, певно, не дуже якісна. Так в руках прогнулася.

- Добре. Без питань, - посміхнулася. 

Я обовʼязково сяятиму. 

Красива, граційна та ніжна.

- Я пішов збиратися. Дякую за сніданок. Гарного дня.  Подивимося ввечері. Я на звʼязку в разі чого. 

Чому б це я йому телефонувала? Сподіваюся, що більше прецедентів з дощем від сусідів не планується. 

В обід вийшли з дівчатами в кафе, все таки Віка з Анею хороші, то ж сміливо можна приятелювати.

- Знаєте, дівчатка, я хочу на роботу влаштуватись, тому що заробітку поки немає, а гроші тануть як сніг на сонці, - поділилася турботами.

- Так влаштовуйся в нічний клуб. Там танцівниці завжди потрібні, - подала ідею Віка, насолоджуючись теплим салатом.

- Я стрептизеркою не піду! – категорично відкинула пропозицію. Це точно не те заради чого я приїхала до столиці. А якщо батьки дізнаються, то смерть – не найгірший варіант. Закопають живцем.

Чомусь і Тарас згадався… Той приєднається до батьків, буде лопату подавати чи навіть сам копатиме яму.

- Та ні! Просто на сцені танцювати. Так, у відвертому вбранні, але не гола! Ми з Вікою танцюємо в одному елітному клубі, можемо надати рекомендацію, - спростувала мою теорію Аня.

Щось мені не дуже подобається… Не надто пишномовно звучить… 

- Дякую, я подумаю. Поки що краще офіціанткою кудись піду, - це звична для мене робота, я в нашій місцевій піцерії підпрацьовувала.