Глава 6. Дзвінок батькам

Зранку прокинулася як завжди на світ, ні зоря. 

Жайворонок на базі, що б не робила. Змирилася з цим своїм генетичним дефектом. То все тато! Ми вічно з ним як примари по хаті лазили, доки нормальні люди (читай сестра з мамою) спали солодким сном.

Але і засинаю я пізно, просто сплю мало, 6 годин цілком вистачає. Я ж кажу – дефективна трохи.

Сьогодні маю серйозні плани – знайти житло.

Так, з грошима зовсім туго, точніше декілька тисяч в кишені, але ж хоч якусь кімнату знайти можна?

Тарас обіцяв віддати, але я не нагадую, якось не зручно… Це ж мене, дурепу, розвели, він в чому винен?

Козел Вадим три дні слухавку не бере, я спочатку зі свого телефонувала, потім дівчат зі студії попросила, марна справа. Певно знає, що рильце в пушку, щоб його діарея вхопила і не відпускала три дні. А може й більше. Безсовісний. 

Певно потрібно ще підробіток шукати, адже в студії поки грошей не заробляю, лише навчаюся. Я думала, що мені вистачить заощаджень до моменту виходу на сцену (обіцяв Андрій місяць-два на репетиції і випустили голубку на велику сцену), але непередбачувані обставини зіпсували всі мої прорахунки.

Отож, легкий сніданок і вперед!

Тарас ще спав (як всі люди, на хвилинку 5:00), а я в душ, розігріла запіканку з запашною кавою, трішечки салату і назад до себе – чекати доки люд почне працювати.

Нога не боліла, але і навантажувати її не можна, то ж сьогоднішнє заняття спрямоване на гімнастичні тренування та пластику.

Зігнулася клубочком, голова між ногами зі сторін спини, і зафіксувала позицію для пропрацювання.

- Можна? – постукав і відразу вломився мій сусід. – Ох ти блін! 

- Ми ж домовлялися не входити в кімнати один одного! А якби я була голою! - викрутилася назад і обурено склала руки в боки.

- Я чув, що ти давно не спиш. Тому не подумав про оголену тебе посеред кімнати. Прийнято. Більше не зайду. – осоромлений? Йому ніяково? Нічого собі, то в людини є почуття такту, виявляється.

- Так чому прийшов? – я заспокоїлася і сіла на килимок в позі лотоса.

- Я їду у відрядження. На два дні. Запиши, будь ласка, мій номер телефону. Про всяк випадок. І свій дай. 

Красунчик, але вибач.

- Навіщо? Я планую зʼїхати найближчими днями, - задерла підборіддя.

- Не потрібно. Ти мені не заважаєш. До того ж ти заплатила за три місяці, - вилиці почали ходити ходуном, він серйозно поглянув на мене. 

А я розгубилася. Вкотре.

- Ти не хочеш, щоб я звалила? Лише три дні минуло з того часу, як ти мене проганяв, - нагадала очевидне.

- Силувати не буду, але і не проганяю. Кажу, ти мені не заважаєш. Ось мій номер, - протягнув візитну картку. – Не поспішай. Щоб вдруге не обманули. 

Пронизливий погляд сірих очей зупинився на моєму трико, в зоні стегон.

- Подобаюся? – жартівливо вигнулася.

- Я ж не сліпий. Але не хвилюйся. Мене не цікавлять дівчатка. Я віддаю перевагу жінкам.

Мене щойно образили? Чи як це називається? Ніби комплімент, а відчуття, що запльована.

Все ж телефончик записала, не завадить. 

Через годину закінчила розминку і вилізла в вітальню. Тарас давно поїхав, на дворі пів на десяту, час починати свій пошук.

В інеті на ОЛХ все або занадто дороге, або десь в чорта на куличках. Їхати з лівого берега в центр… Якраз моє раннє пробудження витратиться на дорогу.

Але за декілька тисяч можна зняти лише кімнату десь на Троєщині… Що ж робити?

В обід двері відчинилися (прохідний двір, а не квартира) і зайшла жіночка.

- Добрий день, молода пані Симоненко, - поклонилася вона. Це до мене звертаються? – Я зараз приберу все і зникну.

Ааа… Таки до мене.

- Добрий день. Я – Віра, - посміхнулася та протягнула руку. Та на мене поглянула зі страхом в очах. Невже я така страшна? Ніби ж приємна дівчинка. 

- Я не повинна з Вами розмовляти, господарі не спілкуються з обслугою, - опустила очі.

- Хто Вам таке казав? Тарас?! – це ж треба так знецінити чужу гідність і працю! Ну я… обурена до глибини душі!

- Ні! Що Ви! Я господаря навіть не бачила! Я давно працюю на багатих людей, тому знаю своє місце, - хтось образив жінку. Дуже сильно. 

- Як Вас звати? – якомога мʼякше промовила. – Я не багатійка. Зі звичайної сімʼї. Чесно-чесно! 

- Олена, - таки підняла очі.

- Давайте випʼємо чаю. Я наполягаю, - велично махнула голівкою, як справжнісінька аристократка. Вживаємося в роль.

Через пів години напруження між нами спало, пані Олена розслабилася і без стресу взялася до справи.

А я пішла, щоб не заважати.

До вечора бігала в пошуках житла, але все марно – жахіття з клопами за 5 тисяч в місяць… Засмучена та розчарована повернулася в розкішну печеру Динозавра.

Кухарка прийшла готувати, але я її відпустила. Чи й не панянка, що я сама собі не приготую?