Глава 5. А наш головний герой без німба. Подвиг другий.

Тарас Симоненко

Моя коханка дізналася про Віру і влаштувала істерику.

Терпіти такого не можу!

- Таню, - ледь стримував гнів. Чисто з поваги до жіноцтва. – Якщо ти не заспокоїшся, я тебе вижену геть.

- Тарасе, як ти міг?! – верещала, як навіжена. І де та краса? Все в мить пропало, ніби мильна бульбашка. Лялька з кривими рисами обличчя, понівечена гнівом. 

- Я тобі щось обіцяв? Клявся в коханні? Чи пропонував одружитися? Чи ми принаймні зустрічалися? Це лише секс! Фізіологічні потреби організму. Я ж не обманював. Те, що ти собі навигадувала, твої особисті проблеми, - говорив спокійно. З розстановкою. Щоб зрозуміла. 

- Тарасе?! Як ти можеш бути таким холодним та байдужим?! Твоя нова пасія знає про ці риси характеру?! Я ж з тобою, сволота, спала два роки. При кожній забаганці їхала тебе задовільнити. А ти!!! – аж голова розболілася. Як високо ноти бере, аж на фальцет перейшла. 

- Я тобі купив нову машину, яку ти сама обрала. Купив тобі діамантів штук 10, не менше. Ти відпрацьовувала. Це угода. Я купував секс. Ти продавала. – цідив крізь зуби. Так же домовлялися. Я все робив порядно. 

Смачний ляпас. 

Ок. Я стерплю. Не вперше. І думаю, що не востаннє жінки мене бʼють. 

- Наволоч бездушна! – все, нарешті скінчила концерт. Антракт. Всі в офісі почули історію мого роману, який добіг кінця.

Шкода, але чесно кажучи Тетяна вже мені набридла. Її натяки на серйозність, на освідчення в коханні абсолютно абсурдні. 

Продажні елітні жінки, які вважають, що «вони саме ті», накачані губи, зроблені груди та дупи, викачаний жир з живота… Це все не сприяє коханню та формуванню думок про сімʼю. Ні, я не проти пластики. Але ціллю має бути сподобатися собі, а не потенційному спонсору.

А бабця молодець, швидко працює. 

Жінка, яка підняла бізнес з нуля до висоти шестизначних сум в валюті.

І нехай нікого не вводить в оману її вік, в неї мізки працюють як і 20 років тому.

Зараз в бабусі основне бажання - це мене одружити. 

Ми обоє розуміємо, що рано чи пізно мені доведеться підкоритися і таки повісити ярмо на шию.

Тому що вона не молодіє, а я не хочу хвилювати її. І тому що потрібно. Адже я – спадкоємець чортового сімейного бізнесу.

І нехай зараз працюю в своїй власній фірмі, але це мені «дають погратися в незалежність». Адже, іншого гідного кандидата не має в сімʼї. На жаль. Я б з радістю віддав це почесне місце іншому.

Але не маю права підвести бабусю з дідом. Не маю права знехтувати обовʼязком чи загубити компанію, в яку мої рідні вклали душу, кров і піт.

Тому я поки що «граю в незалежність». Насолоджуюся моментом.

Ця юна дівчинка, що впала, як сніг на голову, дала мені ще трохи часу на маневри. Що ж, я скористаюся ситуацією та любʼязно використаю Віру в своїх цілях.

Віра Квітка

Сьогодні я підвернула ногу, так себе шкода, одне добре, що під кінець репетиції. 

- Викликати таксі? – Андрій вручив мені лід і сидів коло мене, з виду хвилюючись. Я поки не розкусила тутешній народ, тому насторожено відношуся до всіх. Люди в столиці відрізняються від моїх знайомих та друзів з маленької Батьківщини. Там все простіше  набагато зрозуміліше.

- Ні, дякую. Я на маршрутці, - зітхнула з болем.

Вчора таки дізналася, що є прямий рейс. Не дарма гарчав Дракон і дмухав полумʼям. На все є прихований сенс в долі. 

Фаталізмом потягло, потрібно закінчувати з цим. А то ще підкорюся плину життя і що тоді? 

Згідно з думкою моїх батьків (особливо татечка), я мала в 18 років вийти заміж, оскільки не пристосована до життя, маю цілодобово знаходитися під крилом у селезня та висиджувати йому яйця чи варити борщі. Навіть пропонував декілька кандидатів на розвід.

А я не скорилася, то ж батьки гніваються, не телефонують.

Я теж не буду. 

Принаймні ще день почекаю. 

Щоб не надто переживали. 

А то знаю я їх. 

То все через велику любов та надмірно консервативне світосприйняття.

Сестра заміж вийшла, дитину народила – все,  життєвий план виконано. А їй, між іншим, лише 24! Далі все ще страшніше і банальніше – виховувати чадочко, народжувати ще кілька діток, прати та прасувати всім їм шкарпетки і трусики.

Я так не хочу! І не буду!

То ж пошкандибала на зупинку, доки маршрутка не поїхала.

- Я тебе підвезу, якщо не хочеш на таксі. І не сперечайся. Я ж бос! – лагідно посміхнувся. Гарний чоловік з приємними та добрими очима.

Щось босів забагато в моєму житті останнім часом.

Переліміт босів за шкалою сучасної Попелюшки. 

- Дякую, - все ж не відмовилася. По-перше, чоловіки люблять лагідних, по-друге, нога болить капець. 

- Як тобі столиця? Ти тут вперше? – ох ці сердечні бесіди, коли від болю аж в очах темніє…