Глава 2. Рокове зіткнення або сила старшого покоління

Віра Квітка

Я зранку прокинулася задумлива. Вночі снився такий дивний сон! Ніби я – принцеса, яку рятує білий динозавр, потім він мене ласкаво обіймає та несе на крилах до себе в замок. 

Дурне спить – дурне сниться.

Так, Віро, прокидайся нарешті. 

Я хутко помилася, фен не ризикнула вмикати, вирішивши, що краще почекаю доки волосся саме висохне, ніж розбуджу господаря. 

Знаю по тату, як чоловіки вельми чутливо реагують на сон та відпочинок.

Як каже тато – то святе.

А я жити хочу. Тому ліпше почекаю годинку.

Все одно лише 6:30 на годиннику, в таку рань квартиру не знайти, а на вокзал якось не хочеться…

Може сніданок приготувати?

Вчора я бачила, що навіть продукти в холодильник принесли і розвантажили.

Оце сервіс!

Ввечері перебувала в шоковому стані, тому не могла адекватно оцінити ступінь багатства пана за стінкою.

А зараз погуглила трохи (чому раніше не допетрала, не питайте, просто ще місяць тому  було домовлено про квартиру з Вадимом) і зрозуміла глибину… ж, точніше  ситуації.

Така квартира на Майдані коштує десь 35 тисяч за місяць оренди.

І я з вісьма тисячами…

Один сором.

Все ж не ризикнула зазіхнути на чужі продукти, тому поставила чайник і зробила в своєму термосі мівінку. 

Добре вигадали – раз і наївся. Швидко і безпроблемно. Але, звичайно, не на кожен день. Там жиру 8г на 40г продукту!

Хоча мені, як танцівниці, подібного не вартувало б їсти взагалі, але з моїм метаболізмом хоч корову зʼїж – на боках не відкладеться.

Мила тихо посуд, коли почула якийсь вигук. 
Аж руки заніміли.

Що там?!

Обертаюся – стоїть посеред квартири бабця, доглянута така, красива та гарно вдягнена.

Не квартира, а прохідний двір!

Ще одна орендаторка? 

- Добрий ранок, пані, - чемно підійшла, мʼяко посміхаючись. Зараз і її очікують погані новини. Бідненька, засмутиться, а вже в літах жінка, має берегтися. Як їй делікатніше пояснити?

- Добрий ранок, доню, - на всі 32 посміхнулася бабця у відповідь. – Боже, яка ти красуня! Неперевершена! Як Богиня Краси! Витончена, граційна, немов лялечка. Хто б міг подумати! – руки склала, обходячи та роздивляючись мене з усіх боків.

- Дякую… - ніяк не збагну до чого тут я і моя зовнішність? – Ви сідайте, відпочиньте. Хочете чаю? – думаю, не обідніє наш дракон від однієї чашечки для літньої жінки (в голові виникла чітка асоціація чоловіка та персонажа зі сну) .

- Вона ще й як вихована! І добра! – плеснула в долоні, і ця посмішка… Що тут відбувається? – І давно ти тут мешкаєш? 

- Та ні, тільки вчора переїхала… - гублюся в припущеннях, може вона трохи хвора? А якщо неадекватно відреагує? Не дай Боже, серце схопить? 

- Ааа… А я думаю, чому він так поспішав, відмовлявся від побачень. Я навіть погрожувала лишити спадщини! – що вона несе? 

- Візьміть чаю, пані, - поставила перед жінкою чашечку.

Фіг з ним, з тим мокрим волоссям, і не так погано на вокзалі, треба тікати з цієї божевільні.

Але стареньку шкода… Тарас точно не пошкодує психіку літньої людини.

Що робити? 

Другий день лише ця думка в голові…

- До речі, а Тарас де? – раптом посміхнулася ще сильніше. Аж сяє.

- Перепрошую? – то вони знайомі? – Ааа… Ну це… Він ще спить, - зніяковіла.

Нічого не розумію.

- А ти раненько встала, сніданок готуєш, донечко? Боже, яка прекрасна дівчина! Як я рада! – бабця міцно мене обійняла.

- Пані! Що Ви?! – шалено вигукнула. Певні здогадки виникли в голові, але ще не склалися в логічний ланцюжок.

- Бабусю Валю, відійдіть від дівчини. Ви її зараз задушите, - на порозі вималювався головний герой, в атласній чорній піжамі, помʼятий та сонний. 

- Тарасе! – фокус пані Валентини перемістився на внука. – Я так і знала! Ти щось приховував! Але я ніяк не могла второпати що саме! А тут такий поворот! Обіцяю більше не наймати прихованих детективів, не навʼязувати шлюб та не погрожувати!

Нічого собі розклади! Я аж рота відкрила.

В багатих свої прибабахи.

Мене тато міг тільки ремнем лякати. 
Максимум прочитати лекцію про важливість сімʼї та шлюбу для молодої жінки. 

А тут такі серйозні заморочки.

- Бабусю, Ви все неправильно зрозуміли, - намагався пояснити Тарас, але жінка не надто слухала.

- Та розкажи! Мені 84 роки! Я ж не сліпа і не дурна, все прекрасно бачу і розумію. Живіть дітки, в мирі та злагоді. Доню, як тебе звати? – знову перекинулася на мене.

- Віра… - рот же не закривається від здивування та суміші ще якихось емоцій. І розумію ж до чого хилить леді…