Глава 1. Випадкова зустріч або доля розпочала гру

Вау!

Як тут красиво! Просто нереально! 

Я ходила по кімнатах (а їх цілих три!) і не могла повірити своєму щастю. 

Нарешті я в столиці!  Ще один крок на шляху до моєї мрії! 

Як мені пощастило, що я познайомилася з одногрупником свого друга Вадимом. І він здав мені житло на Хрещатику, недалеко від танцювальної студії, в яку я отримала запрошення. 

Квартира шикарна, аж не віриться. 

А я казала тату, що добʼюся свого, а він - одруження, сопливі діти. 

Ні! 

Я надто молода для цього всього! 

Душа вимагає танцю, творчості!

Я ввімкнула музику на програвачі (як доречно він тут опинився), закрила очі і закружляла в повільному контемпі, віддаючись чарам моменту та атмосфери довкола.

Раптом музика перервалася.

Я відкрила очі і зіткнулася  з холодним та суворим поглядом сірих очей.

- Ви хто? – красивий мужній чоловік зі скептично піднятою бровою стояв біля вхідних дверей і дивився на мене як на злодійку. Або гірше. 

- А Ви хто? – не розгубилася я. Так… Чим можна захиститися? Очі забігали в пошуках чогось важкого для удару. Я себе захищатиму до кінця! – Що Ви тут забули?! – трохи істерично пропустила півня, переходячи на вереск. Тому що в квартирі майже пусто, нічим і захиститися бідній юній дівчині.

- Хотів те саме запитати. Я – власник квартири. А Ви хто така? Як сюди потрапили? – на відміну від мене чоловік тримався абсолютно спокійно та впевнено.

- Я – орендатор, - високо підняла голівку, розправила плечі. – І зняла це житло на три місяці в свого знайомого. 

- Не може бути, панно, адже власник квартири стоїть перед Вами, - невимушено відповів, взявши руки в замок.

Гарний.  З вигляду заможний. 

Ніби не злодій…

 І не маніяк… 

Хоча як виглядають маніяки я й гадки не маю…

- В мене є договір оренди, - все ще стояла на своєму, хоча червʼячок сумнівів закрався в голову.

- А в мене документи на майно. І вони легітимні. Показуйте свої папірці, будемо розбиратися хто Вас обманув, - натяк на посмішку, але як змінилося обличчя, риси  стали мʼякшими, лагіднішими. 

- Може то Вас, - фиркнула, порпаючись в своєму рюкзаку.

- Точно не мене. 

Мені б таку впевненість! Стоїть незворушно і вивчає папірець А4, який нашкрябав від руки той самий Вадим.

- 8 тисяч гривень в місяць за житло на майдані Незалежності площею 120 квадратних метрів тебе не насторожило? Ти взагалі адекватна? – знову вигнув скептично брову. Коронна фішечка у чоловіка.

- А що таке?! – не здавалася, хоча розмова ставала дивною і… Дійсно, я ще подумала чому так дешево. Але ж то все, що я мала на руках, Вадим увійшов в моє положення  і погодився.

- За такі гроші в цьому районі хіба будку в переході можна зняти. Ти ж розумієш, дівчино, що тебе ошукали? І цей, прости Господи, документ можеш собі в одне місце запхати. Він не має юридичної сили. Він навіть без підписів, - похитав голову і глянув на мене, ніби я безнадійно дурна.

- Не грубіть мені! І не тикайте! – закричала, тому що паніка вже накрила з головою.

Що тепер робити?! 

Не довго музика грала. Не довго моя ейфорія тривала.

- ВибачТЕ і забирайтеся, шановна, з моєї квартири, зараз привезуть речі, - обійшов мене і зник в одній з кімнат.

І що робити?.. 

- А може це Ви тут авантюрист?! – сама не вірила в те, що кажу, але ж…

Восьма година вечора, я одна в незнайомому місті і майже без грошей. Тому що зібрані заощадження віддала за  оренду. 

Приїхали…

- Ага. Так і є. Не звʼязуйся зі мною. Йди собі, - почула.

- Я заплатила за три місяці і маю право тут проживати! – копнула ніжкою від безнадії. А сльози душать, а відчай охоплює.

Чоловік висунув голову з кімнати:

- Я тобі компенсую, тільки йди собі. На карту перекинути? В мене кешу в такій кількості зараз не має. 

- Не потрібно мені Ваших грошей, мені немає куди йди! – сльози таки бризнули з очей, не витримала напруги. Вічно я потрапляю в неприємності, з дитинства…

- Ти з провінції? – сірі очі пильно вивчали мене, зупиняючись на обличчі та на фігурі. 

Я – тонка, невисокого зросту, кажуть, що граційна та тендітна. Одним словом – танцівниця. 

- Не столична, якщо ти про це, - раз він на «ти», то і я не буду церемонитися..

Невихований невіглас.

Але обʼєктивно дуже гарний – високий, з мʼязами, біляве волосся, гострі риси обличчя та владний погляд. Не дати, не взяти – бос з любовних романів, які я обожнюю читати.

Але поведінка точно не як в головного героя. 
Той вже б мав увійти в положення дівчини, розпитати, проявити співчуття, нагодувати і вкласти спатки на найкращому ліжку в домі.