Випадковий подарунок

Випадковий подарунок

 

1

Земля телят під шасі зосередила на завданні і вибила останні думки про моїх підопічних. Якось та складуть ту історію. А як ні, то грошей все одно їм не бачити: я ж уже тут.

Найвідвертіші мешканки вічного міста, вигинаючись усією природною красою, зустрічали мене так, як ніхто вдома нікого не зустрічає. Шкода, що балакучий вболівальник «Лаціо» гнав свого буса, наче «ламборґіні». Йому ж ще встигнути перевезти кількадесят туристів, на яких ніяк не спорожніє Фіумічіно. Проте він чемно розпитав, звідки я і чому приїхав. А я, наскільки мова бритів мені всміхалася, розповідав, ловлячи очима перші зубці Авреліанової стіни та дивуючись кругленьким кронам дерев. Вони-то й наголосили на завданні цих вихідних: я маю її знайти і врятувати, що б там не сталося. Часу мало, але більше я десятьох учнів на тиждень не потягну.

Я їй навіть сувенір привіз. Нічого такого, лише нитку намиста з великою бурштиновою підвіскою – кум-фізкультурник підкинув. Їздить у сусіднє село на канікули, випорпує такі дива в лісі і шліфує між волейбольним і вишивальним гуртками. Круглий теплий камінчик, а всередині – квітка. Схожа на безсмертник... А, я не сказав, кого шукаю. Дівчину – Хелен38039. Така повновида з червоним волоссям і бісиками в зелених очах. У Римі давно вже живе. Знаю її лише трохи, бо після якоїсь тисячі повідомлень вона зникла. Ще на весняні канікули написала останнє: «У мене все погано. Допоможеш?». І все.

2.

Ні, вона, певне, там, де й була, це мій телефон молодший син Глобуса (бо круглий чи бо лисий?) скупав у милинні. Протест проти прибирання в школі! Телефон придбали новий, а паролі хіба відкупиш? Зареєструвався наново, але вона перестала на мене реагувати. Все, що лишилося, – це фото, де вогонь її кучерявого волосся поглинав пам’ятки столиці неварварського світу.

Стало тривожно. Кілька разів поставив дванадцять навіть Глобусеняті, а він не відрізнить Богуна від Борисфена… Що ж за біда трапилася? Вона ж там геть сама! Під акомпанемент жабів та хрущів я блукав уві сні тими, обпеченими кучерями, вічними місцями. Ранком переглядав траєкторії, звіряв із картами, бо на вечір знов у «подорож».

І тут вседержитель країни, де все у всіх «в шоколаді», перерізав стрічку в безвіз. Ну, думаю: дві зарплати – і я там!

– То, кажете, не бачили Хелен? Вона тут десь фотографувалася в рожевій сукні, – знайомився я з першими хрусткими паніні у Наталії з Тернополя. Вона вже років вісім шинкарювала навпроти вокзалу Терміні. Каже мені на вході: «Здравствуйтє!», а я їй: «Добридень!» – так і познайомилися. Вона тут як своя, навіть очі підфарбовує, як місцеві. Середземноморське сонце теж попрацювало над слов’янськими рисами. Ганяє вуличками і пьяццами на скутері, як скажена. Думаю, вона одружена з власником закусочної, або ж він має менше спільного з комісаром Катані, ніж я собі надумав.

– Наскільки ти її описав, щось не пригадую... Візьми ще цього печива. Я потай від шефа ллю туди трохи кислого молока, аби смак був як удома… Заглянь до старого міста, може, десь і намацаєш ту дівку.

3.

Колізей мене вразив менше, ніж арка Костянтина і театр Марцела, але більше, ніж Капітолійський пагорб із вовчицею в закамарку. Амфітеатр більше скидається на совєцький гастроном після підвозу чергового дефіцитного мила. Море людей і безмежні черги. У різних позах туляться до каміння і світять зубами до великих і маленьких екранів. Добре, що дорогою виростають сотні ренесансних базилік та бернінівських фонтанів. А то я так і був би розчавлений сонцем та величчю на прадавній бруківці, як варвар, що заблукав у центрі культурного світу.

– Ви її шукаєте? – звідкись проскочило.

– Що? – кам’янію перед блакитноокою дівчиною.

– Шукаєте екскурсію? – по-московськи, але тепло, після безприцільної стрілянини, прищурилися великі топази.

– Та ні, я, після кількох відкритих уроків у шостому класі, вже й сам можу розповісти про Колізей і Флавіїв на кількох мовах.

– Шкода, – зникла росою московськість підняла на спині зграю мурашок, – що в мене на Черкащині не було такого вчителя… Але за десять років тут я добре надолужила теорію.

Ми ще трохи погомоніли, але ватага туристів і комерція відклали земляцтво на потім. Вона теж не бачила Хелен38039.

Набравшись мелодій заходу сонця на Іспанських сходах і напившись живої води на площі Чотирьох фонтанів, я повернувся до свого маленького готелю, що, наче одеська пенсіонерка, сховався в затінку плямистих платанів. Виходячи з привокзального маркету, ледь не наступив на ногу хлопчиська. Він саме лаштувався на ніч, але не так, як ще десяток марокканців поряд. Він не поклав свій картон замість ліжка, а робив із нього загорожу. Прилаштувавши його до скляної стіни магазину, отримав невелику квартирку.

Я вибачився, що в темряві не помітив його. Він лише кивнув зв’язаними на маківці дредами і закутався в толстовку, тоді як моє морозиво почало топитися з першим кроком на вулицю. Ухиляючись від стада ремигаючих мопедів, я озирнувся на бідолаху. Він уже згорнувся калачиком, заклавши наплічник під голову. Певно, підпрацьовує десь у ресторані, бо на голодуючого не схожий…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше