Розділ 3

Юра повернувся з відрядження серед тижня, втомлений, але усміхнений. Він з порогу обійняв сестру, кинувши рюкзак на підлогу:

— Ти вдома? Супер. Я скучив.

— Та ну, не бреши, — всміхнулася Аня. — Ти й тижня не пробув.

— Все одно. Без тебе тут якось… тихо.

Увечері, коли всі справи були розкладені по полицях, Аня поставила на стіл чайник з ароматним чаєм і свіже спечений яблучний пиріг. Юра зацінив смак уже після першого шматка:

— От скажи, чому ти не відкриєш кав’ярню? Це ж злочин — ховати такий талант у чотирьох стінах.

— Може, колись… Але зараз я просто хотіла порадувати тебе.

Вони сиділи в кухні, обидвоє в домашньому одязі, в оточенні затишку й тепла. Час ішов повільно, і це було добре.

— Як навчання? — запитав він, заварюючи другий чай.

— Нормально. Завали перед сесією вже дихають у спину. Але тримаюся.

— Молодчинка. А взагалі, коли ми з Сашею були на конференції, один професор із Кракова згадав твій університет. Каже, гарний рівень. Можливо, поїдеш з нами наступного разу?

— Серйозно? А можна?

— Я поговорю з ним. Якщо матимеш інтерес — усе вирішимо.

Вона зраділа, але тільки кивнула.

— А Саша як там? — кинула мимохідь.

— Та все нормально. Ти ж знаєш, він завжди впевнений у собі. Конференція вдала була. Він навіть у публікації потрапив, уявляєш?

Аня здивовано підняла брови.

— Ого. Молодець. Він… мені нічого не казав.

Юра усміхнувся.

— Ви ж не так вже й часто спілкуєтесь, правда?

— Ну, типу того.

— Типу? — погляд Юри став трохи хитрим. — Слухай, а що у тебе взагалі на особистому фронті?

Аня відклала чашку. Її щоки раптово стали теплішими.

— Нічого особливого, — відповіла після паузи. — Все як завжди.

— Як завжди — це ніяк чи ти просто не хочеш говорити?

— Може, і не хочу.

Юра засміявся:

— Добре. Але знай — як тільки буде щось серйозне, я все одно перший дізнаюся. Я брат, врешті-решт.

— Тільки якщо не спитаєш, — примружилася вона.

— Ну добре, тоді спитаю ще раз через кілька днів. А зараз просто радію, що ти поруч.