Розділ 2

Аню розбудив голос брата, що лунав з-за дверей її кімнати:

— Ань, ти не спиш? Проснись, будь ласка! Ми проспали. Можеш зробити нам каву?

Вона розплющила очі й зітхнула. Подивилась на годинник — 7:42. Хлопці мали бути вже в дорозі. Їй не хотілося вставати, але тон Юри був занадто панічним, щоб його ігнорувати.

— Та вже йду, — пробурмотіла вона, стягуючи ковдру й натягаючи худі поверх піжами.

На кухні пахло спокоєм і тишею, які вона знову втратила.

— Ви завжди плануєте так драматично починати ранок? — буркнула вона, вмикаючи кавоварку.

— Тільки коли в домі є ти, — озвався Саша з-за її спини, вже повністю одягнений, але з явно сонним поглядом.

Вона не обернулась.

— Як мило, що твоя присутність тут триває досі.

— Твоя кавоварка затримала мене. І посмішка. Але ти ж поки не показуєш її.

— Саша, ти зранку ще гірший, ніж увечері.

— Це тому, що ти ще не звикла до мене. Хочеш — залишусь ще на пару ночей?

Вона різко обернулась, тримаючи чашку.

— Спробуй. У тебе в подушці буде пісок. Багато піску.

Він засміявся, відклавши папку на стіл, яку тримав у руках.

— Згідно. Але кава — неймовірна. Ти знаєш, що робиш. Дякую, Аню.

Юра зайшов, вдягаючи піджак на ходу.

— Ти найкраща сестра в світі, — швидко чмокнув її в щоку. — Без тебе ми б точно без голови поїхали.

— Ну, майже без голови ви й зараз, — пробурмотіла вона, ставлячи другу чашку на стіл.

Саша ще раз подивився на неї, коли Юра пішов по ключі.

— Гарного дня, — сказав тихо.

Вона кивнула, не дивлячись на нього.

Але коли двері зачинилися за ними обома, Аня лишилась на кухні сама — з відлунням його погляду в душі.

Аня ще довго сиділа в тиші після того, як двері зачинились за хлопцями. Сон більше не брав. Всередині щось неспокійно рухалося, ніби залишився слід від його погляду, від того вечірнього: «Просто признайся, що хотіла мене побачити…»

Вона зітхнула, встала, увімкнула кавоварку знову і дістала хрусткий круасан. На столі лежав телефон, але вона його не брала. Сьогодні була неділя — звично лінива, але не цього разу. Цей ранок був дивно бадьорий.

На кухні було затишно: сонце пробивалося крізь штори, аромат кави наповнював простір. Вона сиділа, повільно сьорбала з улюбленої чашки й гортала думки, коли за спиною пролунав знайомий голос:

— Ань, ти що, не спиш? — це була мама, в халаті, з легким подивом в очах.

— Привіт, мам. Ні, вже не хотілось. Хлопці проспали, я їм каву робила, а тепер ось...

— Хм. Дивно, — мама посміхнулась. — Для неділі занадто енергійно. Хочеш, я щось зроблю?

— Сама зроблю. Сідайте з татом, зараз все буде.

— Ти в нас просто золото, — з’явився й тато, потягуючись. — Може, й нам кави?

— Уже готую, — усміхнулась Аня і взялася за омлет.

Батьки влаштувалися за столом. Ранок поволі набирав звичного ритму. Та мама, п’ючи перші ковтки кави, кинула погляд на доньку:

— А Саша, до речі, ввечері був дуже ввічливий. І виглядає краще, ніж минулого року. Подорослішав.

Аня підняла брову:

— Ага. І більш зухвалий став.

— Ну… це іноді не мінус, — мама хитро посміхнулась. — Він не дурний. І зовсім не той, ким здається на перший погляд.

— Мам, будь ласка, не починай.

— А чому ні? — втрутився тато. — Саша хлопець розумний, працює, самостійний, і ти, до речі, не так уже й часто сваришся з кимось. А з ним — постійно. Це ж не просто так.

Аня скрутила губи й зосередилась на сковорідці.

— Можна подумати, що сварки — це романтика.

— У вашому випадку — ще яка, — з посмішкою сказала мама. — А взагалі… Ти достойна хлопця, який бачить тебе справжню. І Саша… ну, він хоче бачити.

Аня не відповіла. Вона поставила тарілки на стіл і сіла навпроти. Але в душі вже заворушилося щось нове. Незручне. І… солодке.