Розділ 1

Суботній вечір обіцяв бути тихим. Аня загорнулася в м’який плед, взяла чашку чаю з корицею й натиснула на пульт — нова серія улюбленого серіалу вже чекала. У будинку було спокійно, навіть затишно. Саме так вона любила.

Але затишок тривав рівно до того моменту, поки не гримнули вхідні двері.

— Ти знову когось привів? — крикнула вона до брата, не відриваючи погляду від екрана.

— Не когось, а Сашу, — відповів Юра з передпокою. — Він лишається у нас на ніч. Завтра вранці їдемо разом на конференцію, а в нього вдома знову аварія — без води і світла.

Аня завмерла. Повільно поставила чашку на стіл і глибоко зітхнула.

— Ідеально... — бурмотіла вона, коли у дверях вітальні з’явився він.

Саша.

Високий, упевнений у собі, як завжди. На ньому була чорна футболка, що підкреслювала рельєфні руки, сірі штани й легка куртка. Волосся трохи розтріпане, усмішка напівзнущальна — суцільне уособлення "сам собі подобаюсь".

— Привіт, Аню. Як завжди — чарівна, коли зла, — кинув він, навіть не чекаючи відповіді.

— А ти, як завжди, з’являєшся без попередження. Дивно, що ще з квітами не прийшов, — холодно відповіла вона.

— Ну, якщо хочеш квіти — скажи. Я наступного разу принесу, — підморгнув він, зручно вмощуючись на кріслі, ніби це його дім.

— Може, ще тапочки дати?

— Якщо твої — не відмовлюся.

— Аня! — озвався Юра, заходячи з рюкзаком. — Поводься нормально. Це ж Саша.

— Саме тому й не можу.

Саша захихотів, а вона злісно зиркнула на нього й пішла до себе в кімнату, грюкнувши дверима. Їй не хотілося більше ні серіалів, ні чаю. Хотілося — щоб цей вечір не існував.

Було вже за північ, а Аня ніяк не могла заснути. Вона перекручувалась у ліжку, знову і знову думаючи про його зухвалу посмішку. Його присутність діяла їй на нерви — не тому, що він їй байдужий, а тому, що зовсім навпаки.

Нарешті вона не витримала й встала. В халаті й з пляшкою води в руках тихенько вийшла з кімнати. Кухня була напівтемною, лише світло з холодильника трохи освітлювало простір.

Але вона не була там сама.

Саша сидів за столом, нахилившись над чашкою чаю. Його очі блиснули, коли він помітив її.

— Не спиться? — запитав з посмішкою.

— Через шумну присутність у домі, — пробурмотіла вона, відкриваючи пляшку.

— Або через надто привабливого гостя?

Вона зиркнула на нього, збираючись щось різке відповісти, але він упередив її.

— Просто признайся, що хотіла мене побачити.

Аня закотила очі, але почервоніла. Вона зробила ковток води й сперлася об стіл.

— Ти не можеш не жартувати, так? Навіть уночі?

— З тобою — ні, не можу. Мені подобається тебе дражнити.

— Це єдина твоя розвага, чи в тебе ще є хобі?

— Є. Але з усіх — ти найулюбленіше, — відповів він так спокійно, що вона знову розгубилась.

Між ними повисла тиша. Її погляд сковзнув по його обличчю. Вечірнє світло підкреслювало м’які риси й легку щетину. Ні, це вже не просто друг її брата. І давно вже не "просто знайомий".

— Ти лишаєшся в гостьовій? — раптом тихо запитала вона, намагаючись перевести розмову.

— Ага. Не хвилюйся — я не підглядаю за дівчатами вночі.

— Шкода. Було б хоч що згадати, — відповіла вона і сама здивувалась, звідки в неї ця зухвалість.

Саша мовчки всміхнувся. Але нічого не сказав. І це чомусь збентежило її ще більше.

Вона відвернулась, бурмочучи:

— Добраніч.

— Добраніч, Аню.

І поки вона поверталась у свою кімнату, відчувала на собі його погляд. Не насмішкуватий. Не зверхній. Просто... теплий.