Розділ 27

Макс

Незважаючи на те що ліг я доволі пізно, прокинувся я без будильника - о восьмій ранку. Хоча це і не дивно що я так рано прокинувся, адже завжди перед поїздкою я не те щоб рано прокидався, я міг поспати дві години і мені б цього вистачило. Тому піднявшись з ліжка, я одразу попрямував до ванної кімнати, аби зробити свої вранішні процедури.

Уже через двадцять хвилин я стояв біля кавової машини і чекав на свій напій, паралельно замовляючи нам з Настею квитки. Якщо чесно, я не знаю що мною вчора керувало, коли я пропонував їй їхати зі мною. Ні, я ні разу не пожалкував що запросив її, просто я від себе такого не очікував, а від неї не очікував згоди, адже Свят мені говорив про її небажання стосунків, хоча ми ж не зустрічаємось, та і покликав я її у якості свого друга. Наче.. З цим я іще сам не до кінця розібрався, проте Настя мені подобається – це факт.

Від думок, які заполонили мою голову, мене відірвав телефонний дзвінок. Фото на телефоні показувало що дзвонив Сергій.

- Привіт, брате! – Вигукнув Сергій по той бік слухавки.

- Привіт, Сергію! Радий тебе чути!

- А скоро будеш ще й радий бачити. – Сміючись, відповів брат. – До речі, сподіваюсь ти вже квиток взяв і сидиш на валізі.

- Взяв, не хвилюйся. І ще, я приїду не сам. – Боязко промовив я.

- Ого, сподіваюсь не з Елею! – Хмикнувши, сказав Сергій.

- Та ні, з нею все давно скінчено, до того ж назавжди. – Ствердно сказав братові.

- Це добре. Тоді кого ж ти запросив з собою?

- Настю. – Швидко відповів.

- Отакої! Так ви зустрічаєтесь? Чого ж одразу не сказав? – Задоволено вигукнув Сергій.

- Ні, ми не зустрічаємось. Ми – друзі. Нічого більше. – Надто засмучено сказав я.

- Але ти ж не будеш заперечувати той факт що вона тобі подобається?

- Ні, не буду. Просто є ряд нюансів, які не дозволяють нам бути разом.

- Малий, все у вас буде класно! От побачиш!

- Дякую, сподіваюсь на це!

- Ну добре, збирайся. Я пізніше зателефоную!

- Добре, до зв’язку! – Сказав я і вимкнув виклик.

Невже це так помітно що Настя мені подобається? Першим розкусив мене Свят, тепер Сергій. Та судячи з розмов Свята, Насті не потрібні стосунки, адже танці заміняють їй усе. Та якби мені випав хоча б маленький шанс, я б обов’язково ним скористався, і щось мені підказує, що цей шанс випаде ну дуууже скоро.

Глянувши на годинник, я помітив що стрілки показують десяту ранку, тому без роздумів набрав Настін номер.  

- Алло.. – Мляво мовила дівчина.

- Настя, привіт. Я розбудив тебе?  

- Макс? – Невпевнено і явно здивовано запитала Настя.

- Так, це я. Вибач що розбудив тебе. Я просто хотів сказати що квитки я вже взяв і заїду за тобою о дванадцятій.

- Які квитки? – Вражено запитала дівчина.

- У Київ. Я вчора тебе запросив і ти погодилась. – Невпевнено сказав я.

- Ааа, точно. Вибач, я спросоння нічого не тямлю. Дякую що розбудив, тепер я точно буду готова на дванадцяту. – Сміючись, відповіла дівчина.

- Чудово, тоді до зустрічі!

- До зустрічі!

Після дзвінка я швиденько склав валізу, замовив подарунок для Яни, і викликав таксі. Часу було ще вдосталь, проте якраз з одинадцятої до першої у Львові затори, тому замість тридцяти хвилин, до Насті доведеться їхати цілих п’ятдесят.

- Привіт. – Привітався до Насті, як тільки вона вийшла.

- Привіт. – Сором’язливо відповіла дівчина.

- Не знав що ти носиш окуляри, тобі дуже пасує. – Сказав Насті, не приховуючи свого подиву і захоплення.

- Оо, дякую. Взагалі-то я ходжу в лінзах, проте інколи все ж одягаю окуляри. – Ніяково відповіла дівчина.

- Насть, не хвилюйся, ти однаково гарна як і в окулярах, так і без них. – Мовив до неї, на що дівчина просто посміхнулась.

У цих окулярах Настя виглядала як маленька дівчинка, якій, ну від сили, вісімнадцять, так невимушено, гарно і по-дитячому. Ніколи не замислювався над тим, що дівчата в окулярах можуть бути наскільки гарними.

Через дві години ми з Настею вже їхали в потязі, вона собі тихенько сопіла поруч, а я сидів і дивився у вікно, спостерігаючи за краєвидами, які щосекунди змінювалися на нові. Через свій швидкий ритм життя я міг собі дозволити поспостерігати за природою навколо тільки через панорамні вікна своєї квартири. Навіть коли приїздив до мами, я не міг зупинитися на хвильку, і, скажімо, глянути в небо, або ж послухати спів пташок. Про це я задумуюся лише тоді, коли їду в потязі, адже в інший час – робота.

За своїми думками я не помітив як прокинулася Настя, і щось надто серйозно переглядала у своєму телефоні.

- Все добре? – Повернувшись, запитав дівчину.

- Та так. Іра надіслала фото зі Святом. – Сказала Настя і показала фото.

- Не хвилюйся, це ж просто прогулянка. – Відповів Насті, й сам не дуже вірячи у свої слова.

- Сподіваюсь. Я їх обох попереджала. – Сумно сказала Настя. – Просто я хвилююся за Іру. Вона дуже вразлива. Останні події збили її з колії, і я дуже боюся що це знову повториться.

- Я теж мав розмову зі Святом, тому не переживай. Не думаю що він один піде проти нас двох. – Почав заспокоювати Настю.

- Сподіваюсь. – Видихнувши сказала Настя.

- Почекай мене, я зараз прийду. – Сказав дівчині і рушив у сторону вагону ресторану.

Хвилин через п'ятнадцять я вже повертався на місце із двома стаканчиками кави. Сівши поруч з Настею, я простягнув їй один напій.

- Дякую. – Сказала дівчина і надпила каву. – Дуже смачно.

- Цим потягом я їжджу часто, і саме через смачну каву. – Щиро посміхнувшись, сказав Насті.

Решту часу ми провели за різними розмовами, щодо вистав у театрі, моєї роботи та подорожей Насті через мою тур фірму.