Розділ 13

Злітаю сходами на одному диханні.

Скрізь, де я пробігаю, спалахує світло. Данилевський сказав правду, на всіх поверхах встановлені датчики руху, і він навмисне їх відключив. Щоб посміятися з мене, дивлячись як я крадусь у темряві, підсвічуючи собі телефоном.

Сноб та лицемір.

Ненавиджу.

Повертаю в коридор і чую, як розсуваються дверцята ліфта. У розпачі прискорююсь, але пізно. З легким дзижчанням крісло випереджає мене і перегороджує коридор.

— Марто, стій. Я все одно швидший, — Данилевський дихає важко й надсадно, ніби він біг, а не їхав.

Підтискаю губи і відвертаюся. Не можу на нього дивитись. Навіщо він це сказав? Адже все було так добре...

— Марто… — він рухається в мій бік, але я відступаю на крок і упереджено піднімаю руку.

— Не наближайтесь, Давиде. Мені доведеться бігти вниз, а в мене вже підламуються ноги, — я все ще уникаю зустрічатись з ним поглядом, бо боюся обпектися.

— Марто, — сипло каже він, — пробач. Будь ласка. Мені так шкода…

— Мені теж шкода, — блукаю поглядом по стінах, — шкода, що ви всі зіпсували. Мені сподобалося, як ми сиділи з вами. І кава була смачна, і бутерброди…

— І мені, — він ковтає, — не уявляєш, як сподобалося. Повернімося? Я обіцяю, що… — Давид знову робить рвучкий рух, але я знову відступаю і хитаю головою.

— Не треба, не обіцяйте, я все одно вам більше не вірю. Мені від вас нічого не треба. Пропустіть мене, я втомилася. Я хочу спати. Не знаю, як у вас, але в мене був жахливий день.

Наважуюсь подивитися в очі мужчини, і краще б я цього не робила. У нього замість очей два діючі вулкани, що вивергають киплячу лаву. Насилу відводжу погляд, бо Данилевський зараз такий неймовірно гарний, що мені ще більше хочеться плакати. Справді, чи потрібен був йому цей поцілунок? Або хоча б не так одразу, якби ми ще трохи посиділи, то може б я тоді…

— Я вже сказав, Марто, ти дієш на мене так, що я втрачаю над собою контроль, — Давид намагається дихати рівно, очі безсоромно нишпорять по моєму тілу, і мені хочеться прикрити плечі.

— Це погано, — відповідаю, намагаючись його копіювати, — бо в такому разі мені доведеться вас уникати. Хоча я й так збираюся це робити.

Данилевський розтирає руками обличчя так само, як він це робив зовсім недавно.

— Я одружився з дівчиною, яку зовсім не знаю, — глухо сказав він, все ще закриваючись долонями. — Ось спробував дізнатися.

— Так дізнавалися б, хто вам не дає, — знизую плечима і притуляюсь до стіни.

— Ти суцільна загадка, Марто, — різко, навіть жорстко каже Давид. — Вродлива до сказу, та за три роки навіть ні з ким не поцілувалася. А потім раптом...

— От і запитали б, то може б я вам розповіла. А тепер раптом у мене зникло бажання з вами ділитися.

Але Данилевський не відступає.

— Азат сказав, ти це зробила на зло, щоб тебе більше ніхто не зміг викрасти, — він дивиться впритул, — це правда?

— Азат відомий телепат, — переконливо киваю я, — якщо він сказав, то все точно так і є. А я відмовляюся обговорювати з вами своє життя до вчорашнього дня. Це моя справа, що я робила і з ким.

Давид дивиться недовірливо, доки до нього не доходить сенс сказаного. Обходжу його крісло і опиняюся в рятівній близькості від дверей до моєї спальні.

— А як ще можна досягти довірчих стосунків? — лунає мені слідом. Обертаюся і дивлюся вичікувально:

— Легко. Розкажіть мені, скільки у вас було жінок, і скільки разів на місяць ви робите масаж у салоні Лейли?

Данилевський ціпеніє і стискає руками підлокітники, ніби хоче їх розчавити.

— Ну? — підбадьорюю його. — Я чекаю!

Але мого чоловіка збентежити важко. Давид справляється із собою блискавично.

— Я не рахував, — відповідає він, ковтаючи.

— Ну от коли згадаєте, тоді й приходьте, — розвертаюся, вдаючи, що не помічаю, як у нього важчає погляд.

— Стій, — він мене хапає за руку, — це різні речі. Я мужчина.

Заперечливо мотаю головою і нічого не відповідаю, тільки висмикую руку. Давид явно хоче мене втримати, але, вловивши в очах небезпечний блиск, відпускає.

— Я для того й одружився, щоб більше нікуди не їздити, Марто, — каже Давид, дивлячись на мене немиготливим поглядом, — але, здається, прорахувався.

Він круто розвертається і прямує до ліфта, ось тільки ліфт їде не вниз, а вгору. Ліфт має прозору панорамну кабіну, і мені все видно.

Він поїхав угору, вгорі майданчик для гелікоптера, отже, Давид хоче полетіти. Після всього сказаного неважко здогадатися, куди. На підтвердження моїх слів дуже швидко лунає гул гвинтів, який віддаляється, поки не затихає зовсім.

Заходжу до спальні, зачиняю двері і кидаюся на ліжко. Згортаюся калачиком, підтягнувши до грудей коліна, ніби це допоможе заглушити біль, що розпирає зсередини.

Він поїхав до Лейли. Точно. Серце підказує, що я не помиляюсь. Покинув мене, залишив одну в цілому замку і полетів.