— Сядь, Марто, — каже Данилевський, але я квапливо мотаю головою.
— Ні, я краще постою. Кажіть, що хотіли сказати, і... їдьте.
Взагалі-то я збиралася сказати «забирайтесь», але в останній момент передумала. Може я до нього несправедлива, і він справді збирався поговорити? Тоді зовсім незручно вийшло. Добре, що ідея з водою від початку здалася мені невдалою.
— Я хочу, щоб ти сіла, — очі Данилевського небезпечно блискають, і я поспішаю сісти на ліжко. Не хочеться визнавати, але цей блиск лякає.
Він під'їжджає ближче, наші очі опиняються на одному рівні і тут мене пробиває. Він не хоче, щоб я дивилася на нього згори донизу! То що, не можна одразу сказати?
Данилевський тим часом буравить пронизливим поглядом, під яким я почуваюся піддослідною жабою, яку ось-ось почнуть препарувати.
— Що ви так дивитеся на мене? — бурмочу, тушкуючись під прицілом чорних очей.
— Хочу й дивлюся, — не дуже привітно відповідає він. — Тебе це бентежить?
— Я не звикла, щоб мене так роздивлялися, — знаходжу в собі сміливість відповісти.
— Ти тепер моя дружина, — відповідає зверхньо Данилевський, — тож доведеться звикнути. Я розглядатиму тебе коли захочу, скільки і як.
При цьому очі його дивно палають. Мені раптом у легені перестає надходити повітря, до того ж у роті пересихає. Облизую губу, і мене знову засліплює спалахом.
— Гаразд, дивіться, — зітхаю трохи чутно, — що вдієш…
— Чому ти погодилася на цей шлюб, Марто? — раптом питає Давид, і я від несподіванки роззявляю рота.
— Що значить, чому? Хіба ви не знаєте? — навіть привстаю від подиву. — Азату довелося віддати борг, він зібрався продавати будинок, і мені стало шкода маму та братів.
— Я знаю, що ти відмовила Данбекову, — дивно, але Давид теж облизує губу, — і я хотів би знати причину.
А ось це сюрприз. Невже вітчим все ж таки ризикнув і нічого йому не розповів?
— Вам не здається, що ця розмова трохи запізнилася? — маскую свої підозри за уїдливістю. — Що вам варто було поговорити зі мною до весілля?
Відповідь геть-чисто вибиває з-під мене ґрунт.
— Я просив Азата дати мені можливість побачитись з тобою, але він так і не дозволив. Простіше було відразу одружитися.
Шоковано розплющую очі.
— Це правда? Ви не жартуєте?
— Я схожий на жартівника?
Данилевський сидить прямо, невідривно дивиться мені в очі, і на жартівника справді не схожий аніскілечки.
— Я аж ніяк не збиралася виходити заміж за Данбекова, — відповідаю обережно, а потім поспішно додаю: — І за вас теж не збиралася. Я збиралася вчитися, хотіла позичити грошей у вітчима. Сюди приїхала на канікули, а тут таке...
Безнадійно махаю рукою, і Данилевський знову облизує губу.
— То ти не знала, що Азат пообіцяв тебе Данбекову? І що Тузар оплатив твоє навчання у Лозанні?
— Ні, — хитаю головою, — гадки не мала.
Здається, мій чоловік таки в невіданні щодо мене. Збираюся з духом і зізнаюся.
— Азат обдурив мене, обдурив Данбекова і, схоже, вас він теж ввів в оману.
— Справді? І в чому?
— Щодо мене, — відповів, хоробро дивлячись йому в очі. — Якби ви раптом вирішили одружитися по-справжньому, то...
— Я й одружився по-справжньому, Марто, — голос Давида звучить різко та непривітно. — Хіба ти не читала шлюбного контракту? Чи це не ти висувала низку зустрічних умов? Цілий список, який, зауваж, я підписав без зайвих питань.
— Я висувала, — кажу упавшим голосом, а потім не витримую і благально складаю руки: — Давиде, поясніть, я нічого не розумію. Спочатку ви кажете, що шлюб фіктивний, а тепер, що одружилися по-справжньому. У мене вже голова йде обертом!
— У тебе в принципі дивні уявлення про шлюб, Марто, — обпалює Данилевський очима. — Наш шлюб не фіктивний, а договірний, він передбачає те, що кожен із нас отримує в результаті щось для себе. Ми підписали шлюбний контракт, я погодився на твої умови, а тепер хочу, щоби ти вислухала мої.
— Я слухаю, — бурмочу засоромлено. І навіщо він знову згадує той ганебний список?
— Ти перестанеш поводитися так, ніби працюєш у мене на півставки в офісі. Ти перестанеш мені викати. Ти вестимеш такий спосіб життя, який належить вести Марті Данилевській, моїй дружині. Ми виходитимемо у світ і прийматимемо гостей. Коли я закінчу тут свої справи, ми поїдемо до Європи. Країну вибереш сама, якщо хочеш продовжувати навчання у Лозанні, поїдемо до Лозанни. Якщо ти через рік вирішиш, що таке життя тобі не підходить, ми розлучимося.
Мені здається, чи він непомітно переводить подих?
— Але навіщо вам це? — питаю вражено. — Я не почула нічого такого, чим мені доведеться поступитися. У чому каверза?
— Я переслідую свої цілі, — зарозуміло відповідає Данилевський, — і абсолютно все знати тобі необов'язково. До речі, якщо схочеш, щоб у нас був секс, це зробить наше спільне проживання більш приємним та легким.