Ми з мамою не обговорюємо пропозицію невідомого Данилевського, хоч я бачу, як їй кортить. Але я вже дала Азату однозначну відповідь і повторюватися немає ніякого сенсу.
Він робить спробу ще раз зі мною поговорити. Точніше, умовити.
— Подумай, Марто, як дочці раджу. Давид із стародавнього княжого роду, він дуже багатий, він…
— Скажіть ще, що він живе в замку, — перебиваю уїдливо, але вітчим несподівано серйозно киває.
— Так іє, Данилевський живе у замку. Його мати з Туганових, а батько твій співвітчизник. Він був відомим колекціонером, у Данилевських одна з найкращих колекцій дорогоцінного каміння.
Який жаль, але це не про мене. До дорогоцінного каміння я абсолютно байдужа.
— А що Давид? Мажор-аристократ, який розтринькує батьківські гроші? — не втримуюся, щоб знову не з’єхидничати.
— Давид Давидович колекціонує рукописи, — відповідає вітчим із помітною шанобливістю. — Він дуже різнобічна особистість.
Я з великою повагою ставлюся до людей, які чимось захоплюються, нехай навіть колекціонуванням фантиків від цукерок. Як я у дитинстві. Але це сумнівна нагода виходити заміж. Ще й у замок. До речі!
— До речі, — повертаюся до вітчима, — скільки років цьому вашому Данилевському?
— Тридцять п'ять.
— Скільки? — вирячую очі. — Він точно хоче на мені одружитися, а не вдочерити?
— Що в тебе за язик, Марто! — Закочує очі Азат. — Не можна бути настільки нешанобливою. Тобі не завадило б навчитися його хоч трохи притримувати.
А ось тут прикро, бо я тільки стрималася і не уточнила, що Давиду Давидовичу більше підійшла б моя мама. Їй нещодавно виповнилося тридцять вісім.
— Ви сказали, що батько Данилевського був колекціонером. З ним щось трапилось?
— Так, він помер п'ятнадцять років тому.
Давидові було двадцять, коли він втратив батька. Як мені зараз. І це єдине, що нас хоч якось об'єднує. Я щиро співчуваю незнайомому Данилевському, але знову ж таки цього почуття катастрофічно мало, щоб дати згоду на шлюб. І Азат ясно читає це у моїх очах.
З кабінету вітчима йду збирати речі. Післязавтра літак та нове життя. Нехай складне та безгрошове, зате моє власне.
Братикам поки не кажу, що їду, але вони ніби відчувають — висять на мені всі втрьох як грона. Навіть малюк Ірбек, хоч він у нас справжній мамин «хвостик».
У хлопчиків різниця у два роки: Азамату сім, Зауру п'ять, Ірбеку три. Старший Азамат ходить до школи. Він вивчає три мови, займається плаванням і його дуже хвалять вчителі. І коли я думаю, що незабаром у них нічого цього не буде, у грудях зтискається туга пружина.
Старанно жену від себе думки про зраду, це неправильно — приносити себе в жертву на догоду чоловічому честолюбству.
Але коли брати відштовхують один одного, щоб обійняти свою «Мартусю», до горла підступає ком. Вони почули, що мене так називає мама, і теж почали так називати. Ще й сьогодні як на зло косяком йдуть покупці дивитися будинок.
Мама не виходить зі спальні, Азат ходить похмурий, як хмара. А я почуваюся дном.
Днищем.
Може мені попросити маму звести мене з Данбековим? Чи з Данилевським? Я попрошу у них гроші в борг, або хоч якось спробую порозумітися. Адже не може бути такого, що немає жодного виходу.
Але Азат відмовляється категорично. Дивні у мене наречені, таке відчуття, що це я їх домагаюся. Якісь дві неприступні фортеці, а не наречені.
Іду в спальню до мами і чую з ванної характерні звуки впереміш зі схлипами. Стукаю і, не чекаючи дозволу, вриваюся у ванну.
Мама стоїть, звісившись над умивальником, однією рукою впирається у стіну.
— Мамо, тобі погано?
Вона швидко вмиває обличчя, обертається і мене як прострілює.
— Ти вагітна?
Затуляю долонями обличчя і притуляюсь спиною до стіни.
— Мартусю… Я не хотіла тобі говорити, — мама дивиться винувато, і в її очах я бачу для себе вирок, — але батько так хоче дівчинку. І це нічого не змінює, ти нічого не винна…
— Це все змінює, мамо, — говорю глухо, відштовхуючись від стінки, — все.
Іду, не відчуваючи ніг, до себе в кімнату і там знаходжу розкішний букет орхідей. Вчора були гортензії. Що ж, наш підстаркуватий колекціонер принаймні естет.
Помічаю замість візитки невеликий конверт. З цікавістю тягну, відкриваю… І розгублено сідаю прямо на підлогу.
У мене в руці ланцюжок із кулоном у вигляді серця, біле золото з діамантовою крихтою. Подарунок тата, який я віддала цій маленькій видрі Мадіні, щоб вона мене звільнила.
Повільно перекочую кулон на долоні, спостерігаючи, як грають сонячні відблиски на алмазних уламках. Потім надягаю ланцюжок на шию і встаю з підлоги. У кабінет до вітчима не вриваюся, а чемно стукаю — він там торгується з потенційними покупцями.
— Азате, — кажу, заходячи до кабінету, — скасовуйте оглядини. Будинок не продається.