Розділ 2

— Мартусю, батько виділив нам водія, завтра треба з'їздити до клініки, — каже мама.

— Навіщо, мам? — питаю. — Я файно почуваюся.

— Це добре, але перевірити ніколи не заважає, — вона вмовляє м'яко, але наполегливо, — коли ти востаннє була на огляді у гінеколога?

— Що мені там робити, мамо? — Сміюся. — Проблем у мене немає, а оглядати там поки що нема чого. Я незаймана.

— Справді? — вона хоч і намагається це приховати, але я бачу, як зітхає з полегшенням. — Як ти мене втішила, Мартусю!

— Мамо, — беру її за руку, — ми з тобою стільки про це говорили! Я обіцяла, що не поспішатиму і сто разів подумаю, пам'ятаєш?

— Доню, — мама гладить мене по руці, її очі сяють, — як же я цим тішусь, не уявляєш!

Я про це знаю. Мама вважає, що Європі досить розбещена, і я просто зобов’язана була піддатися спокусі.

Щоразу, коли вони з Азатом приїжджали до мене в Лозанну, мама здалеку починала розмову про мою цноту. Я розумію її, тепер у неї багато на що змінилися погляди, і в дечому я їх навіть поділяю.

Але в тому, що заміж треба виходити незайманою, я не така категорична. Я взагалі не хочу заміж, я хочу розвиватися, будувати кар'єру, а до свого першого чоловіка в мене є одна єдина умова — кохання. Не тільки його до мене, а моє до нього.

Я хочу всього того, про що пишуть у любовних романах — коли серце завмирає, тілом біжать мурашки, а в животі пурхають метелики. І єдина причина, через яку я досі без пари — те, що я ні до кого ще такого не відчувала.

Щодо розбещеності, якраз у Лозанні найменше когось цікавила моя цнота. І право вирішувати, як нею розпорядитися, там беззастережно визнавали за мною. Це одна з причин, чому я хочу залишитись у Європі.

Але у мами свій погляд, вона вважає, що я повинна себе берегти для чоловіка. З урахуванням того, що якщо я і вийду заміж, то тільки за чоловіка, від якого запурхають метелики, то ми з нею мислимо в одному напрямку.

Після мого зізнання у мами явно піднімається настрій.

— У будь-якому разі поїдемо. Крім жіночого лікаря заглянемо до окуліста, перевіримо твій зір, здамо загальні аналізи, подивимося щитовидку. Я пройду обстеження разом із тобою, якраз пройшов рівно рік, а Азат дуже уважно ставиться до мого здоров'я.

Вона говорить з гордістю, і я захоплююся вітчимом за таку турботу про маму. Це те, чого не вистачає нашим чоловікам. Мама народила йому трьох синів, він не приховує своєї вдячності і дуже дбайливо до неї ставиться.

З нашого візиту до клініки вилучаю максимум користі — тепер я маю довідку для відвідування басейну. Сімейний лікар Ільясових порадив мені плавання для виправлення постави.

Коли виходимо з клініки, я все ще не можу повірити:

— Це правда, мамо? Я можу ходити до тренажерної зали?

— Марто, перестань! — Сміється мама. — Ти до батьків приїхала! Досить вести себе так, ніби тебе в гарем продали!

— Справді можна? — обережно цікавлюся, і коли мама киває, не можу стримати радості, кидаюсь їй на шию.

— Ура! А я думала, мені доведеться сидіти тут у чотирьох стінах!

— Дурненька моя дівчинка! — мама сама мене обіймає. — Звичайно, ні. Тільки треба запитати дозволу Азата.

До речі, погоджуюсь із нею, що медобслуговування у Швейцарії занадто дороге. Тут мама за двох заплатила стільки, скільки там мені коштував би один прийом. Обідати йдемо до ресторану, а потім мама пропонує пройтися магазинами. Все, як коли вона приїжджала до Лозанни.

Увечері після вечері прошу в Азата дозволу відвідувати тренажерний зал з басейном. Мама навчила мене, що звертатися до чоловіка з проханням краще, коли він ситий.

Я допомагала їй готувати вечерю, а потім гарно сервірувала стіл, як нас навчали на практичних заняттях. Вітчим ситий і задоволений, він розпитує мене про тонкощі готельно-ресторанного бізнесу, і я бачу, як йому подобаються мої відповіді.

А я стараюся, як на іспиті. Тільки завдяки йому я змогла про все це дізнатися, тому він як ніхто заслуговує на ці старання.

— Звичайно, можеш, дочко, — відповідає він, коли я наважуюсь нарешті попроситися до тренажерної зали. — Тільки самій їздити не треба, мало що. Тебе возитиме Максуд.

— Якщо він не проти, — ввічливо кажу, не зводячи очей на зведеного брата.

Намагаюся нічим не видати своє невдоволення, але остання людина на Землі, яку я хотіла б бачити супроводжуючим — це Максуд.

***

Максуд возить мене до зали тричі на тиждень. Я дуже вдячна мамі за новий гардероб, який вона не просто допомогла підібрати, а фактично на ньому наполягла, тому що деякі мої речі видалися їй надто відвертими.

Я й не думала сперечатися. Шорти,  вузькі штани і короткі топи встигну поносити, коли повернуся назад до Лозанни. Зараз же у моєму гардеробі з'явилися більш закриті речі. І тепер, коли я сідаю в машину до Максуда, у такому одязі почуваюся набагато безпечніше.

Якщо навіть зараз він випалює поглядом наскрізні отвори, уявляю, як би він спопеляв мене за шорти. Або легінси.