Розділ 1

— Ба-бах! — віялом запускаю по дверях кілька тарілок і прислухаюся. За дверима чується млява метушня, яка швидко затихає.

Схоже, тарілки виглядають не так вражаюче. Окидаю оцінюючим поглядом свої «боєприпаси». Їх тут чимало, стоять стопками навіть на підлозі попід стінкою, але мене більше цікавить важка артилерія.

Розкриваю верхні дверцята старого допотопного серванту і пробігаюсь поглядом по полках. О, кришталь! Беру до рук вазу і приміряюсь. Те що треба! Має добре зайти. Прицілююсь і жбурляю об двері.

— Ловіть, мамо! Ну як вам така невістка, підходить? Берете? Чи із синочком порадитеся?

З-за дверей долинають каркаючі звуки, і я із задоволенням роблю висновок, що це лайка.

— Ну, гаразд, мамо, якщо ви так просите…

Витягую важезне блюдо, що стоїть по центру полиці. Боже, в мене зараз відірвуться руки! Але я не здаюся, розмахуюсь і жбурляю точно в середину дверей. «Хаймарс»!

— Знатимете, як людей на вулиці викрадати! Злодії безсовісні! Хартія прав людини, ні? Вперше чуєте?

Зачіпаю садна на руці і шиплю від болю. У мене таких кілька, і на ногах також. Це коли мене в машину запихали, я відбивалася, от і поранилася. Подряпин тих взагалі не порахувати.

Мене вкрали. Серед білого дня в центрі міста на очах у десятків городян і неподалік поліцейської дільниці. Мені навіть здалося, що там поліцейський стояв на ганку. Але, може, здалося.

На голову накинули кожух, який нестерпно смердів овчиною і забивав мені рота вовною. Розгорнули тільки коли я стала кричати, що задихаюсь.

Їхали довго, кілька годин. Сумочку з телефоном викрадачі відібрали, хоч спочатку я думала, що вони через сумку на мене і напали. Але потім один із чоловіків сказав, що мене вкрали, і щоб я не смикалася.

Час я визначити не спромоглася, та мала змогу слідкувати за дорогою. Вона весь час вела нагору, з чого я зрозуміла, що мене везуть у гори.

Усередині закипає злість. Я для цього три з половиною роки — сім семестрів! — навчалася готельному бізнесу в Лозанні, щоб зараз мене загорнули у смердючий кожух, запхали в машину, привезли до села десь у горах і видали заміж за незнайомого хлопа?

— Скажене стерво! — кричить жіночий голос із-за дверей. Чутність хороша, внизу між дверима та підлогою щілина в палець завтовшки.

Ти диви, як припекло, так і мою рідну мову згадала!

— А ви мені починаєте подобатися, мамо! — кричу у відповідь. Хоча, можливо, це не мама мого нареченого-фантома, а тітка. Фантом — бо я його так і не побачила, зате побачила цілу юрбу жінок — чи то родичок, чи то сусідок.

Коли мене дістали з машини, я вкусила за палець одного з викрадачів. Чоловіки почали лаятись і кудись пішли. А мене обступили жінки і спробували накинути на голову хустку.

Чи треба казати, що їх спіткала прикра невдача? Як і хустку. Вона у мене зараз стирчить з вікна, прив'язана до швабри. Мене, правда, запхали сюди і закрили на замок, зате тут стільки чудового посуду, який я можу трощити в крихту на своє задоволення!

Не завадило б закріпити у свідомості місцевих простий та доступний наратив: моє викрадення — захід свідомо провальний. Недовго думаючи, швидко закидаю двері склянками. Ними забита ціла полиця в серванті, рідний брат якого стояв у моєї бабусі. Такий же старезний, з потрісканим лаком і без скляних вітрин. Зате тут багато полиць із посудом та кришталем. У кілька разів більше, ніж у бабусі.

Мама розповідала, що у цих краях дівчатам на свята прийнято дарувати посуд, багато посуду. Коли дівчина вийде заміж, вона зможе приймати гостей сотнями та не червоніти. Тож як тільки дівчинка замість ляльок у подарунок отримує посуд, це означає, що вона виросла.

Оглядаю встелену уламками підлогу — так, з цього посуду тепер особливо не поїси. На мить стає соромно, що я так неввічливо обійшлася з чужою власністю. Все-таки посаг, комусь цей посуд дарували на свята. Його тут багато, мабуть, усе село нагодувати можна.

Але докори совісті минають миттєво, варто згадати, як обійшлися зі мною. А я не посуд, і загалом. У двадцять першому столітті викрадення нареченої це просто дикість.

Тож нехай не ображаються. Я не просила мене викрадати, а тим більше замикати на замок у чужій кімнаті. Вважатимемо, що їм прилетіла карма.

За дверима знову чується метушня, а потім раптом стає тихо. Прислухаюся. Нікого. Вони що, пішли?

Розумію, що втомилася і в мене тремтять ноги, але боюся присісти навіть на мить. Здається, якщо сяду, одразу засну і мене зможуть застати зненацька. Спираюся спиною об стіну і заплющую очі. Навстоячки я точно не засну.

За дверима лунають важкі кроки. Кидаюся до рятівного серванту, хапаю з верхньої полиці середнього розміру вазу і застигаю посеред кімнати. Сама себе заспокоюю, що боятися не треба.

Ну не стануть мене насильно видавати заміж, я ж не з місцевих, покірність виявляти не буду. А кому потрібна невістка, здатна гепнути пачку солі в каструлю із супом? Чи чоловікові в каву…

Та коли в дверях клацає замок, нутрощі огортає тягучий, липкий страх. Як би я не хоробрилась, зараз почуваюся абсолютно безпорадною. Піднімаю з підлоги великий уламок і притискаюся спиною до стіни.