Розділ 6

Після тієї ночі все стало… дивно.
Не катастрофічно, не фатально — просто тихо.
Занадто тихо.

Богдан більше не писав. Не заходив у кав’ярню. Навіть не з’являвся на тих самих перехрестях, де ми випадково перетинались, наче доля гралася в «знайди п’ять відмінностей».
Мабуть, після нічного хропака він вирішив, що я — не просто дівчина, а окремий жанр незручності.

Настя жила своїм життям — і моїм теж.
Вона ще кілька днів поспіль драматично зітхала:
— Алісо, він тебе уникає, бо боїться, що знову засне! Йому потрібна психологічна реабілітація після тієї ночі.
— Дякую, докторе сарказму, — відповідала я. — Може, ще й рецепт випишеш?

Але всередині мене все ж гризло це відчуття.
Не те, щоб я щось до нього відчувала. Просто... цікаво було. Людське, чисто наукове зацікавлення, ага.

Щоб не думати, я з головою пірнула у роботу. Кондитерська зараз гуділа, як вулик перед святами — шоколад, крем, бісквіти, запах ванілі, і я вся у цукровій пудрі, як новорічна декорація.

— Тільки не кажи, що ти знову пробувала все сама, — сказала колега, коли я вилизувала ложку з кремом.
— Я ж маю переконатися, що клієнти не постраждають! — виправдалась я.

І тут до вітрини підбіг маленький чорний клубок — песик Насті, Кекс.
Він, як завжди, примудрився прослизнути з відчинених дверей і тепер бігав між столами, як професійний мисливець на крихти.

— Кекс! Назад! — я гукнула, витираючи руки об фартух.
Він, звісно, мене проігнорував.
І саме в цей момент — ніби сценаристи долі не могли втриматися — я почула знайомий голос позаду.

— У вас тут, бачу, новий співробітник?

Я різко обернулась. Богдан стояв біля стійки, тримаючи Кекса на руках.
Він усміхався. Трохи невпевнено, але все одно — отой самий погляд, від якого у мене десь всередині знову стало гаряче.

— Так, — відповіла я, намагаючись звучати байдуже. — Пес із відділу якості. Перевіряє свіжість тістечок.

— Схоже, працює старанно, — він погладив Кекса і поставив його на підлогу. — А ти… давно тут?

— Завжди, — сказала я, намагаючись не дивитись прямо в очі. — У мене контракт із цукром і кавою.

Він засміявся — тихо, але щиро.
І я зрозуміла, що ця «відстань» між нами, можливо, не така вже й велика. Просто треба було трохи часу… і Кекса.

Але Настя, звісно, все бачила.
Вона стояла за дверима, з кавою в руці й поглядом, який означав лише одне:
«Я ж казала, що ще не кінець».

БОГДАН

Я намагався забути.
Не тому, що щось страшне сталося — навпаки, тому що сталося щось надто… незручне.
Коли засинаєш у квартирі дівчини, яку ледве знаєш, і прокидаєшся під поглядом її подруги — це, скажімо так, не найкращий старт для романтичної історії.

Настя, здається, дивилася на мене тоді так, ніби я вкрав державну таємницю.
А Аліса… просто стояла з кухлем чаю і намагалась не розсміятися.
І от саме це — її усмішка — потім не давала мені спокою.

Три дні я робив усе, щоб не думати про неї.
Розгріб купу навчання, підробіток, навіть пішов на футбол із друзями, але в голові все одно крутилася ця кумедна дівчина, яка спочатку назвала мене «стовпом», а потім пустила ночувати у квартиру.

Микита, звісно, не втримався:
— Ти що, реально у неї заснув? — він ледве не впав зі стільця від сміху. — Це вже не рівень «незграбності», це талант!

— Дякую, підтримка просто безцінна, — буркнув я.

— І що, після цього вона ще з тобою говорить?

— Ну, поки ні, — визнав я. — Думаю, трохи образилась.

— Або соромиться, — підморгнув він. — Зазвичай, коли дівчина дозволяє хлопцю заснути у своїй квартирі, це або початок фільму, або його фінал.

Я закотив очі, але подумки погодився: між нами дійсно щось було. Якесь дивне, м’яке, трохи незграбне «щось».

На третій день я здався.
Вирішив зайти в ту кав’ярню, просто перевірити — ну, знаєш, чи там усе ще смачно, а не тому, що вона там працює. Так, звісно.

І ось стою — а вона саме ловить собаку, вся у фартусі, з волоссям, що вибилося з-під стрічки.
На щоках — трохи цукрової пудри. І навіть так — вона виглядає так, ніби належить до цього місця. Солодка, жива, справжня.

Я ледве стримав посмішку, коли побачив її розгублене обличчя.
Хотів пожартувати, але замість цього просто сказав:
— У вас тут новий співробітник?

Вона підняла погляд, і на мить у мені щось клацнуло.
Можливо, я справді трохи… скучив.

І коли вона відповіла своїм фірмовим спокоєм — «Пес із відділу якості» — я зрозумів:
ні, забути її не вийде.
Навіть якби я спробував.