Розділ 5

Я не вірив, що мене може збити з ніг звичайна дівчина з кавою.
Але вона це зробила. Двічі.
Перший раз — буквально, у коридорі. Другий — того вечора, коли я ледве не потонув у власних думках, проводячи її додому.

Зазвичай я не з тих, хто довго про когось думає. Робота, друзі, навчання — і досить. Але ця Аліса мала якийсь… дивний ефект. Наче в неї у кишені цукор, і ти сам не помічаєш, як тягнешся ближче.

— Ти чого завис? — голос друга вирвав мене з роздумів.

Це був Ілля, той самий, що днями замовляв десерт у кав’ярні й потім годину мені розповідав, що там працює «найприємніша офіціантка на світі».
Іронія в тому, що то була саме вона.

— Та так, нічого, — відповів я, крутячи ложку в чашці.

— О, знову той самий «нічого»! — Ілля засміявся. — Це ти так завжди кажеш, коли щось є. Давай, розповідай.

— Я просто зустрів одну дівчину, — нарешті зізнався я.

— Ага, і що? — він хитро примружився. — І вона тебе збила з ніг?

— У прямому сенсі, — сказав я сухо. — І кавою теж залляла.

— О! Це вже серйозно, — Ілля зображено схилився над столом. — А очі в неї, мабуть, блищали?

Я хмикнув.
— Ти що, шпигун у моїй голові?

— Ні, просто бачу, що ти усміхаєшся, коли говориш про неї. А це — тривожний знак.

Я закотив очі, але посмішка все одно з’явилася.
— Вона… незвична. Така пряма, гостра на язик. І вічно кудись спішить.

— Тобто — твоя протилежність, — підсумував Ілля. — Слухай, може, це та сама дівчина з кав’ярні?

Я завмер.
— Що ти маєш на увазі?

— Ну, я ж тобі казав — там дівчина з неймовірними десертами. Вона ще сміялась із моєї спроби вимовити «макарон» французькою.

Я розсміявся.
— Аліса теж працює в кав’ярні.

— Бачиш? Світ тісний. А ще, здається, я чув, що в неї є подруга. Настя, здається. Схоже, трохи… надто допитлива.

— Це м’яко сказано, — хмикнув я, пригадуючи вчорашню сцену в коридорі її квартири.

— Ну от! — Ілля плеснув по столу. — Я ж кажу: все сходиться. Значить, наступного разу йдемо туди разом. Ти — за нею, я — за тією подругою.

— Не думаю, що це гарна ідея, — буркнув я.

— Та перестань. Ти просто боїшся, що вона знову щось упустить на тебе.

— Швидше боюся, що цього разу впаду я, — сказав я тихо.

Ілля підняв брову.
— Ти вже впав. Просто ще не визнаєш.

Я тільки засміявся, але десь у глибині душі відчував — він має рацію.
Бо коли я писав їй «дякую за чай», пальці самі набирали текст.
А тепер я ловив себе на думці, що хочу почути її голос.